Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
Заскавулів пес, завив і качався по землі. Тут набігли другі пси, попрокидалися пастухи. Всі біжать, кричать, стріляють.
А скотина, зачувши у своїм середовищі такого страшного гостя, кинулася врозтіч. Хто куди попав… В усі сторони, униз, в глибини долин.
Вся огорожа довкола стоїща і ломи оті, і вориння де–не–де — все те змела скотина в шаленім лютім бігу. Мов лавина зірвалася з високої гори, котиться й нищить усе на своїм шляху.
Олекса спав на піддашшю. Коли мимо нього пронеслася в божевільнім бігу тисячоголова маса — він скочив і не знав, що це робиться. Йому здалося, що земля провалилася, що гори летять у безодню, а разом із ними і стая, і скотина, і він, Олекса.
Прийшов до себе, коли затріщали вистріли, засвітилися то там, то там вогні. Кожний пастух, вихопивши головню із своєї ватри, біг у тьму ночі боротися з невидимим ворогом.
Олекса кинувся й собі у ту гущу, але, сказати правду, не знав, що має робити. Ведмідь утік. Видно, хтось його поранив у тій заворусі, бо пустив краску. Але, мабуть, не дуже, бо біг повним ходом.
Із сусідньої полонини бігли, шалено гавкаючи, тамтешні пси, за ними теж із горючими головнями чужі пастухи, бо так уже заведено: в хвилину тривоги і пси, і люди біжать до сусідів на поміч. Це було страшенно красиво, як ото невидимі руки несли видимий вогонь, і засіялися темні боки гір рухливими ясними точками, але нікому було тією красотою любуватися.
Пастухи бігали з криками, розбризкуючи іскри довкола себе, заглядали під колоди, під каміння, чи не сховався. Пси полетіли навздогін за звіром.
Гнат уже зорієнтувався в ситуації й голосно короткими фразами віддавав накази: кому куди бігти, яких псів брати, кому заганяти поближче скотину — всім знайшлася робота. В усі боки розбіглися пастухи, й скоро на стоїщі зосталися тільки ватаг, спузар, який ніколи й ні при яких умовах не сміє кинути вогню, й Олекса, що не знав, куди оприділити свою охоту до праці.
— Видиш, іке наше? — говорив ватаг. — Тепер великого шєстє треба, аби усу худобу мав назад. Котра розчєхнуласи, котра ногу вломила, бо то ж бігло, сиротє, у потемках. Котре так загналоси, шо гляба видшукати буде. Може, хіба у ннину, єк не задере медвідь. Бо то він, я вже знаю го поведінку, буде тут лєшувати — ци би не вдаласи удруге штука. Коби йкий стрілец си нагодив та би го вбив. Я був і самий го спрахтив, лиш єк то від стаї рушити.
Почали прибувати перші партії маржини, овець. Найгірше було із свинями: вони так далеко забігли і в таку гущавінь, що трудно було й сподіватися, аби вночі їх можна було відшукати. Про сон уже ніхто не думав. Пригнавши одну партію худоби, пастух зараз же біг із собаками вниз по другу. Отут міг бачити Олекса, що значить добрий пес у полонинах. Без собак пастухи не зібрали б й половини худоби.
— Ає, ає, — казав ватаг. — Пастух знає лиш, шо завидит, зачює, а пес — він вітрит. Худоба не раз заженетси у гущавину, причєкнет, шо ти будеш ту–о коло неї стоєти, а не завидиш і не вчюєш. А добрий пес — ого! Він уже знає. Єнчий жєлує на пси кошта класти. А я не жєлую, бо то си окупит. Чкода ми цего. Сірая угорського… Видев, си не виходит з того.
Гнат зробив уже псові перев'язку і загнав його під лавицю в стаї — нехай вилежиться.
— Лиш то таке, шо вже не буде з него діла. Хуч си й по–правит, але не до свої міри.
Взагалі багато клопоту наробив ведмідь. Довго ще ліквідували пастухи результати його відвідин, а деякі рани то не загоїлися й зовсім. Відчує їх і господар, що його худобина загибла, відчує і ватаг, що мусить давати мішєнникові продукт від неіснуючої вже скотини.
Лише Олекса відчуває се, як поезію полонинського життя, як нову сяйливу фарбу на палітрі.
Словом, чотири дні минули для хлопця, як казка, і коли йому сказав увечері ватаг, що, може, завтра прийде хто з села, це зовсім Олексу не обрадувало.
— Завтра, ади, субота, то вже надвечір мут люде приходити. Котре піше, котре конем. Тот хлопа видвідати, тот маржину… Єкий іде дат забрати ци жентиці.
— То й жентиця йде в дат?
— Та де… жентицу ми так роздаєм, за простабіг. Котре бінне, то берет. Багачеві вна непотрібна.
Справді, на другий день надвечір почали появлятися на полонині сторонні люди. Першим з'явився якийсь низенький, присадкуватий, вічно веселий гуцулик. Видно, нужда його давила сильно, але не могла роздавити: він протиставляв тому тисненню непробиту броню своєї веселості. Завжди він із жартиком, завжди він із придабашкою, пісенькою.
Ой у мене ременичок Широкий та довгий, Люб'є мене молодиці, Заки ремень повний. Єк зачало у ремені Грошей не ставати, Стали мене молодиці Бай й не пізнавати. Не дивітси, молодиці, Шо я подорожній, Любили–сьте ремінь повний, Любіт і порожній.Прийшовши до стаї, він відразу вніс у полонинську одноманітність якусь живу струю. Він і зажартує, він і приповісточку скаже, так все так до діла й до часу в нього виходить.
Він бідняк,
