Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Я, сказати, шє–м не докладав. Ані раз. Бо я змаціцька вівцьох, та й я вже знаю. Немає полонини ту у нас, єкої би я не знав… Піду по полонинах: де я ватагував, там усе в порєдку. Потоками корита й вода простує до жолобів сама. Я не шукаю води, а сам ї до себе кличу. У єнчого ватага, то до води маржину тра гнати та ще чєсом і далеко. А у мене вода до маржини йдет.

Гнат знав, що він дійсно добрий ватаг, але, як і всі прості люди, любив іще про те і поговорити.

— Ци, сказати, стоїще. То не така легка річ — де поставив, то поставив. Тра вибирати та ще й добре вибирати місце. Аби вно й не під вітрами було, аби догідне на ночліг, приступне для людей, бо мішєнники ж приїзде та й коні з терхами — на все тра думку мати.

Кумбуків у мене, видиш, кіко. Видиш, єкі хіхлаті густо, єк руно на вівци. А вно й добре.

Дійсно, по стоїщу видно було багато невисоких смерек, що їм іще в молодості було утято вершок. Така смерека вже не росте в височінь, а розкладається вшир, стає крислатою, гілчастою. Вверху густо поростає суччям, а внизу з неї обвисають хвости — сухе галуззя, вкрите мохом. Таку смереку і вітер не повалить, бо вона низька. Ватаг аж наче любувався своїми кумбуками.

— Видиш? А вно й добре. Єк плова вдарит — маржина там ховаєси, єк у хаті. Бо крізь кумбук дощ не йдет. Та й сонце єк грієт дуже, маржина стає під кумбук.

На все він добрий. Полюбувавшися кумбуками, ватаг повів Олексу по стоїщу. Мов якого високошановного гостя супроводжують по замку.

— Маєш телєтник на телєта — я й на зимки го держу. Се кіннок на коні, ци сказати — стаднарка. А ту у мене єлівник. А то — куча на свині… А далі бовчарка на подій корів. Се у нас, у Жєб'ю, так називают. А вже в Єворові то каут на бовчарку — оків. А у Ферескулі — вакарка. Ади, усєко люде називают. Ватагував–сми в ріжних полонинах, то усєко чював–сми.

Гнат стояв посеред стоїща. Видно, приємно йому було знати, що все в порядку, все йде, як машина, а головна пружина у тій машині — він, Гнат. Посмоктує свою люлечку, ніби не усміхається устами, але цей усміх видно на всьому його обличчі. Потім прийшла йому ще одна весела думка до голови.

— Єк гадаш? — звернувся він нараз до Олекси. — Єк гадаш, коли я кошери перебивав?

Олекса не знав, що сказати. Він знає, що кошара на вівці не може довго стояти на однім місці. Він пригадує, що не раз і в тім же році переносять люди кошару. Бо як маржина вимісить землю, згрязнить її, а дощі ще розмочать, то хоч–не–хоч, а треба переносити. Але це так у них, у Печеніжині. А як тут, у горах, — Олекса не знає. А тут, у горах, іще складніше. Карпати, такі прекрасні, такі зарослі лісами, показується, носять на собі дуже тоненьку верству землі. Ця верства тримається на поверхні лише коріннями рослин, травою. Коли ж цю землю розмісити, а вдарять добрі дощі — вода змиє усю ту політуру ґрунту, і на сонце вишкірить зуби одвічний камінь. Скотина не може лягти на холодні гостряки — і кошару треба переносити, хоч вона ще не загноїлася. Тому в горах вибір місця на кошару має далеко серйозніше значення, ніж на долах. Коли ватаг питався Олекси, то, видно, з ціллю здивувати. І дійсно здивував.

— На сему місці стоє кошєри в мене вже третій рік. — Це було сказано повільно, урочисто. Три роки на однім місці, то таки направду великий термін. Не всякий то потрафить.

— Але йгім, хло', їсти варити. Бо, видев, скоро тра трембітати на обідний удій.

Олекса помагав при готовленню разом із спузарем. Це Василь.

Коли він і спить? Це ж і вночі він увесь час чугає коло вогню, не раз вибіжить та затрубить у ріг; і вдень він коло роботи. І твориться таке враження, що він ніколи не спить. Зрештою, як на якого ватага. Єнчий ватаг та бачив би тільки ті моменти, коли спузар прикурне та й дрімне.

— Ци ти вже виспишси коли, най би раз навіки вснув! Ти мені шє ватру втрать, то я ті покау.

Втратити ватру на полонині — це така сама трагедія, як і в передвіках утратити вогонь взагалі. Колись за це карали смертю. Тепер би, може, й ні, але всі кари, якими розпоряджає ватаг, посипалися б на спузаря, що втратив ватру.

Гнат був добрий чоловік, і тому у нього спузареві жилося непогано. Удвох з Олексою вони наладили швидко все, що було треба. Ватаг краяв м'ясо: його треба скоріше з'їсти, бо зіпсується.

Спузар подружився з Олексою. Вони навзаєм оповідали один одному своє життя. Незавидне було життя Василеве, бо й сам був із Незавидова.

— Я таки сирота, гет цалком. Гєдя з ненев померли. Ґрунтику було там, каут, трішки — так брати гєдеві забрали гет. Та й нема у мене нікого й нічого. Жию роботами. Літо в полонині, зима — в бутані.

Олекса теж був син бідняка, але мав батька, матір, брата, сестру, взагалі сім'ю. А сей хлопець не мав нікого й нічого, мусив кожну хвилину