Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
Але хлопець іще собі того не усвідомлює цілком і якось радісно несе свої обов'язки, знаючи, що за добре виконання роботи його нагодують, дадуть якесь дрантя одягнутися на зиму, шматок шкіри на постоли. Поки що більш нічого й не треба. А от далі, коли захочеться взяти й свою пайку радощів життя, коли захочеться голосно заявити й про своє якесь місце під сонячним промінням — як тоді? Василь не журиться. Моргає Олексі очима, що їх білки виблискують, як у негра.
— Я тобі баранчиків дам… У вас роб'є баранчика?
Ні, у них баранчиків не роблять. Там, де мається яких п'ятірко–шестірко овечат, так кожна краплина молока на обрахунку — де вже там робити баранчики. Це тут, де вівці рахуються на тисячі, кожний пастух може їх собі наліпити, скільки схоче.
Баранчики — це різні фігурки з сиру, якому дали трохи застоятися й прокиснути. Розвариш його у жентиці, то він зостане тобі глевким і податливим на всяке ліплення — і пастухи виліплюють усяких звірят у найдивніших формах. Потім ці фігурки кидають у розтоплене масло, від чого вони стають жовтими й гладенькими.
— Такий баранчик може тобі стоєти й дваціт років і не зопсуєси. Укинь го у горєче масло — і ідж. На тобі, на, — і совав Олексі до дзьобні баранчиків своєї роботи. Там були й з рогами і без рогів, із хвостами й без хвостів, у всяких чудернацьких позах — повний простір фантазії.
— Та дєкую… бирше не тра… Шо ти їх кіко наробив?
— А продаю. Домарі купуют. І баранці, і колачіки.
Колачіки роздают за померші душі, шо вмерли без сповіді, дес у лісі ци єк. А баранчики роздают за гіти померші або за маржину. За маржину дают бирше. «Даю, — кае, — за худібчине здоров'є. Най Бог прийме за мою та й за люцку маржину…» — Василь сміється.
— Чьо си смієш?
— Бо то парубчєка ліп'є колачкі гівкам своїм. Цес білєвий Іван та придивиси лиш. Він насилає у два, у три рєди на ремінь та й роздає витак гівкам. Та й кождий так, котрий май старший хлопец.
Дійсно, хлопці, яким уже дівки в голові, лагодять побільше сих баранчиків для роздачі дівкам взагалі і своїй вибраній особливо. А дівчата ждуть виспівуючи:
Пішли вівці в полонинку, Лиш єгнєта бліют, Ба шо ж наші вівчарики В полонинці гіют? Ба шо гіют, ба шо гіют, Ци не ватагуют? Поробє нам колачіка, Прийдут — подаруют.І дійсно — як надарують котрій! То ж честь — якій найбільше надають: «Дивиси… дают і дают… Вже я не хочу й брати…»
Гнат заглянув до стаї.
— Готово у вас, кухарки?
— Готово! — весело обзивається Василь. Саме весело. Він завжди говорить весело і завжди сміється.
Ватаг дивиться на сонце.
— Но, то тра вже й трембітати.
Бере із стаї довгу свою трембіту ватагівську, мічену, виходить на певне місце, де ноги навіть розставляє у певних гніздах, і трубить.
Перепливчасті різкі звуки стрибають у повному сонця повітрі, встромлюються в нього і гостро летять у далечінь.
Але очарування того, яке відчув Олекса тоді, увечері, тепер не було. Тепер це був тільки сигнал на обід. Однаково і Василь у ріг міг би затрубити. Ще кілька хвилин — і які ближчі пастухи вже показуються по убіччях із своїми стадами. Знову крики, шум, доїння, обідній спочинок і для скоту, й для людей. Так і йде собі полонинське життя. Ніби одноманітне, але для Олекси повне нових привабливих вражень. Його все цікавить, усе радує — і ватаг це помітив.
— Цес хлопец уродивси на пастуха. Такого хтів би–м у стаї мати, — говорив Гнат до одного з пастухів, а Олекса випадково чув. Та фраза, мов на крилах, його підняла. Він і сам хотів би зостатися у цій стаї, але що ж… треба додому.
XXIЧотири дні пролетіли для Олекси, як одна година. Юр і Видерка нудилися, не знали, куди діти час. Їм усе здавалося одноманітним там, де Олексу чарувала різнорідність. А втім, різнорідності, мабуть, не бракувало і взагалі. От, наприклад, ведмідь прийшов.
— А так, так… Був…
І стріляли хлопці, і гукали, і собаки бігали, а прецінь не злякався. Вибрав хвилинку, коли все поснуло, в догідному місці перестрибнув ломи і — добридень вам! Появився гість серед загород. Але не удалося поживитися. Пес, отой волоський, першим учув і рвонувся з розмаху один, не дожидаючи товаришів. Сильний був звір, понадіявся на свою силу, але прорахувався.
Він був великий, той пес, і мав спеціальну тактику нападу: піднятися на задні ноги і вдарити на ворога не лише лапами, щелепами, а й вагою свого дужого тіла.
І тут він ужив цього способу, не знаючи, з ким має