Повість про Ґендзі. Книга 2 - Мурасакі Сікібу

виявляє особливого зацікавлення. Якщо вже така нагода трапиться, то я вдаватиму, що піддався їхнім умовлянням, і погоджуся на одруження Цюдзьо з дочкою[189]» Уявивши собі, як одностайно стара пані та Великий міністр умовлятимуть його, міністр Двору подумки визнав, що далі опиратися нерозумно, але, як людина недобра й уперта, не міг змиритися з поразкою: «Чому це я мушу поступатися?» Та оскільки пані Оомія розраховувала на нього, а Великий міністр хотів з ним зустрітися, то міністр Двору, щоб не образити їх, вирішив поїхати й під час зустрічі все з’ясувати.

Подався він на Третю лінію, добре причепурившись, у супроводі синів і численних прибічників. Сам міністр Двору, ставний і високий на зріст, своєю величною постаттю і гордовитою ходою якнайкраще відповідав високому званню. У червонувато-брунатних шароварах і нижньому вбранні вишневого кольору з довгим шлейфом він виступав не­квапливо й поважно, в повному блиску своєї мужньої краси. Великий міністр із Шостої лінії мав на собі носі з тонкої китайської парчі вишневого кольору поверх кількох нижніх убрань модного забарвлення. Він був такий прекрасний, що ніхто не зміг би його затьмарити чи навіть зрівнятися з ним. Він промінився таким чудовим сяйвом, що і пишно виряджений міністр Двору поруч з ним здавався непоказним. Міністра Двору супроводжували численні сини, один від одного миловидніші. Приїхали з ним і брати, що досягли на той час високих звань. Один з них був дайнаґоном, другий виконував обов’язки дайбу — начальника служби в Весняних покоях палацу. Без спеціального запрошення в садибу на Третій лінії приїхав і десяток інших впливових та знатних придворних. Серед них — Куродо-но то, Куродо п’ятого рангу, Цюдзьо, Сьосьо та інші гідні мужі. Словом, почет у міністра Двору вийшов вельми значним, тим паче що було в ньому й чимало придворних з нижчими званнями. Поки чаша з вином не раз проходила по колу, гості захмеліли. Розмова точилася про те, як щасливо склалося життя пані Оомія.

Тривалий час міністри не бачилися один з одним, і на цій зустрічі мимоволі згадали про минуле. Коли вони перебували далеко один від одного, будь-яка дрібниця будила в них дух суперництва, та от як зустрілися віч-на-віч, розчулилися і, віддавшись спогадам, як і колись, нічого не приховуючи, до самого смерку розмовляли про минуле й сьогодення. Вони збадьорилися, пригощаючи один одного вином, аж поки міністр Двору не зізнався: «Я справді жалкую, що не приїхав провідати пані Оомія відразу. Не наважився прибути без запрошення. А от тепер ви не пробачили б мені, якби я не скористався нагодою зустрітися з вами».

«О, швидше це я винен перед вами. Хоча, зізнаюсь, і я маю чимало підстав для докорів», — багатозначно відповів Ґендзі. «Виходить, я правильно здогадався», — подумав міністр Двору і, зніяковівши, шанобливо схилив голову перед гостем.

«Здавна ми не мали таємниць один від одного ні в державних, ні в особистих справах, ні у великому, ні в малому, — провадив далі Ґендзі. — Ми постійно прагнули підтримати порадами владу Імператора, немов два крила одного птаха. Та з плином часу виявилося, що не все складається так, як ми колись мріяли. Щоправда, це стосується лише приватного життя. Коли непомітно збігають роки й наближається старість, душу мимоволі проймає туга за минулим. На жаль, з кожним роком ми зустрічаємося щораз рідше. О, я розумію, що в світі все має свої межі, але я думаю, що заради давньої дружби ви могли б зустрічатися зі мною, знехтувавши церемоніями».

«Так, справді, я колись тримався з вами вельми невимушено, ба навіть зловживав вашою дружбою. Я не приховував від вас нічого і довіряв вам у всьому. Коли ж ми стали служити Імператору, то саме завдяки вашому щедрому сприянню я, нікчемний, досяг такого високого становища, хоча, звичайно, і не мріяв стати тим другим крилом, про яке ви щойно згадали. Тож хіба можу я не відчувати вдячності до вас? Але, на жаль, з роками я частіше нехтую своїми обов’язками перед вами, як ви щойно справедливо зауважили», — виправдовувався міністр Двору.

І тоді, скориставшись такою слушною нагодою, Ґендзі натяками розповів про Тамакадзуру, дівчину із Західного флігеля.

«О, яка це несподівана, зворушлива історія!.. — крізь сльози проказав міністр Двору. — Ви, мабуть, пам’ятаєте, як під час тієї нічної розмови я розповідав вам про те, як сумував за нею і як пробував дізнатися, що з нею сталося. І от коли я досягнув трохи вищого становища, то зібрав у своєму домі усіх дітей від незаможних жінок, бо соромився залишати їх напризволяще, і тепер, дивлячись на них, неодмінно думаю і про ту, яку, як я вважав, втратив назавжди».

І тоді міністри мимоволі пригадали ту дощову ніч, коли теревенили про те, якими бувають жінки. Остаточно розчулившись, обидва плакали й одночасно сміялися.

А як стемніло, їм довелось прощатися. «О, тепер, коли ми нарешті зустрілися, в моїй пам’яті відразу спливли історії з тих давніх днів, але, на жаль, минулого не можна повернути й доводиться розлучатися», — сказав Ґендзі й, несподівано розслабившись, заплакав. Втім, може, винним у цьому був хміль, що вдарив у голову? А що вже казати про пані Оомія: дивлячись на Ґендзі, що став останнім часом ще прекраснішим і величнішим, вона згадала свою покійну дочку й, тяжко зітхаючи, дала волю сльозам. Вигляд заплаканої монахині викликав справді глибоке співчуття.

Хоча нагода була сприятлива, але Ґендзі не заговорив про Юґірі, бо вважав, що міністр Двору не готовий до такої розмови. А той також не наважився заговорити першим. Тож непорозуміння між обома не вдалося загладити.

«Я мав би провести вас додому, але боюся потурбувати вашу сім’ю раптовою появою, — сказав міністр Двору. — Якось іншим разом я приїду до вас, щоб віддячити за шану, яку ви виявили до нас сьогоднішніми відвідинами».

Наприкінці Ґендзі взяв з нього обіцянку: «Я радий, що стан хворої виявився кращим, ніж здавалося, тож обов’язково приїжджайте у призначений день». Нарешті обидва міністри вирушили зі своїм блискучим почтом. Супровід синів міністра Двору губився у здогадах: «Про що вони домовлялися? Давно не бачилися і, здається, лишилися цілком задоволені один одним... Може, йшлося знову про передачу якихось державних справ?»

Раптова новина зацікавила й водночас стривожила міністра Двору. «Чи доречно відразу перевезти дівчину до себе й відкрито визнати своєю дочкою? Навряд чи Великий міністр від самого початку взявся опікати її без жодних таємних намірів. Швидше за все він відпустив її, бо, потрапивши у скрутне становище, боявся стати об’єктом пересудів і накликати на себе гнів інших своїх жінок, якби ввів до їхнього кола нову коханку, — міркував міністр Двору. — Хоча все це справді прикро, але навряд чи такі обставини кидають тінь на честь дівчини. Та й хто посмів би зневажати мою дочку через те, що вона якийсь час жила у будинку Великого міністра? От тільки що скаже ньоґо Кокіден[190], якщо він забажає відправити свою вихованку на службу в палац? Та хіба можна піти проти його волі?»

Розмова ця відбулася першого дня другого місяця. Шістнадцятий день, на який припадало свято Хіґан[191], був найсприятливішим днем для проведення церемонії одягання