Одержимість - Алекс Грей

— Тільки не корч із себе невинну овечку, гаразд? Давай не будемо сваритися. Просто відвези мене в аеропорт і все, я зникну з твого життя.

Вони проїхали Геную і звернули на шосе, що вело в Мілан. Проїхавши Мілан по окружній дорозі, вони в'їхали в Бергамо. Аеропорт знаходився практично в центрі Бергамо, потік машин був нескінченний в цей час доби, тому вони повільно пробиралися крізь тягнучки і затори. Весь цей час вони їхали мовчки, і ніхто не хотів ні про що питати один одного. Алекс вважав, що в таких випадках просто потрібен час, щоб людина об'єктивно оцінила ситуацію, що склалася. Він розумів, що необережно сказане слово або вирвана з контексту фраза випадково почутої розмови можуть дуже сильно вплинути на відносини між людьми. Але в його правилах було не нав'язувати своєї думки і не переконувати іншу людину в тому, де істина, а де ні. Він припаркував автомобіль на стоянці в аеропорту і вийшов з машини на розпечений асфальт. Аня вийшла слідом за ним. Вона стояла і просто спостерігала за тим, як Алекс дістає з багажника її речі. Валіза на коліщатках і маленький рюкзачок — це був весь її багаж. Вона висунула ручку валізи, закинула на свої тендітні плечі рюкзак Hello Kitty, і пильно подивилася Алексу в очі. Він помітив в її очах крапельки сліз, але вона трималася і не плакала, потім підійшла до нього і легко торкнулася губами його щоки.

— У будь-якому випадку, дякую тобі за все. І, пробач, якщо щось не так.

Не чекаючи від нього відповіді, вона різко повернулась і пішла в сторону терміналу. Алекс спостерігав за нею, поки вона не зникла за прозорими дверима, розчиняючись в галасливому різнобарвному натовпі.

Він постояв ще трохи біля машини, озирнувся по сторонах і пішов в найближче кафе перекусити. Алекс замовив собі зелений чай з млинцями, але апетиту не було зовсім. Всі ці думки і переживання, всі ці події, які відбулися з ним за останні два дні, абсолютно вибили його з колії. Він дістав телефон і набрав номер Лес. На тому кінці дроту йому повідомили, що номер абонента знаходиться поза зоною дії мережі і запропонували залишити повідомлення після сигналу. Він не любив і не вмів розмовляти з автовідповідачами, тому просто натиснув кнопку «відбій». Випивши чай і купивши пляшку крижаної мінеральної води, він вийшов з кафе. День котився до заходу, але натяку на прохолоду не було. Алекс подивився на годинник, було за п'ятнадцять третя. Раптова втома накотилася на нього, він зрозумів, що очі злипаються, але в Бергамо він зупинятися не хотів. Алекс вирішив доїхати до кордону зі Словенією, а це близько чотирьохсот п'ятдесяти километрів. За його розрахунками, якщо не буде заторів, а на тій дорозі затори бували тільки в районі Венеції, то цю відстань можна подолати годин за п'ять, максимум шість, однак перед дорогою він вирішив трохи відпочити. Йти нікуди йому не хотілося, і він просто сів в машину і провалився в сон. Спав він недовго, якихось півгодини, але прокинувшись, відчув себе краще. Салон його машини був просякнутий спекою, здавалося, що вона була всюди, в одязі, в сидіннях, в оббивці машини. Він завів двигун і одразу ж включив кондиціонер на повну потужність. Через кілька секунд на нього повіяло свіже і прохолодне повітря. Він ще раз глянув на скляні стіни терміналу і виїхав зі стоянки. Алекс їхав тупо «на автопілоті», іноді поглядаючи на екран навігатора, перемикав передачі, зупинявся заздалегідь на миготливий зелений сигнал світлофора, пропускав машини, які виїжджають з другорядних доріг, навіть підвіз одну стареньку, яка щось йому довго розповідала італійською, а він не розумів ані слова, лише зрідка хитав голою і посміхався, коли посміхалася ця дивна синьйора. Вона вийшла в Вероні, залишивши на сидінні два євро і свою візитну картку. Алекс посміхнувся такій неординарній подяці, покрутив у руках візитку, але на ній нічого крім імені, прізвища та слова «autrice» не було написано. Його роздирала цікавість, що ж значило це слово. Підключившись до інтернету, він прочитав, що autrice в перекладі з італійської означає письменниця. Алекс посміхнувся в душі, подумавши, що чи не забагато людей мистецтва йому в один день. Він вимкнув «аварійку» і вже збирався від'їхати, як до нього у вікно постукала молода і симпатична брюнетка. Вона щось довго намагалася йому пояснити італійською, а він тільки розводив руками і хитав головою. І тут йому стало смішно. Ну, чому, саме так все і відбувається? Він десятки разів їздив по цій дорозі, об'їздив всю Європу, проїхавши мільйон кілометрів, але такої маси пригод за одну поїздку він не міг пригадати. Алекс дивився на неї і чекав, коли вона перестане говорити. І раптом він почув:

— Блін, ну що за люди, ні фіга не розуміють…

— То, чого ти зразу на людській мові не говорила? — запитав її Алекс.

— А я звідки знаю, італьяшка ти чи француз, я не особливо розбираюся в національностях, а ти звідки сам? — вона різко зменшила тон, і на її обличчі з'явилася усмішка, яка відбила сподівання на приємне спілкування і розуміння.

— У сенсі, звідки їду? Чи звідки родом? — засміявся Алекс, і вона засміялася йому в відповідь. — Краще скажи ти сама-то що тут робиш?

— Слухай, якщо тобі не важко, до Падуї, чи, хоча б, до Віченци підвезеш? Мені дуже потрібно.

— Ну, сідай, щось мені сьогодні везе на пасажирів, точніше, на пасажирок. — відповів, посміхаючись, Алекс.

Вона швидко сіла на переднє сидіння і одразу ж пристебнулася ременем. Алекс спостерігав за нею з посмішкою, намагаючись розібратися в тому, хто ця чорноока і чорнява дівчина, і чому вона так поспішає, але вона перебила його думки:

— Ну, чого чекаємо? Поїхали, чи що?

— Та, як скажеш, капітан.

— Це ти капітан, а я буду просто штурманом, буду допомагати тобі рулити, точніше, дорогу підказувати,