Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

Я знову знизала плечима:

— Не варто, Хаджі-калфо. Та й чого ти хвилюєшся так? Дивися, ще захворієш, а тоді що робитимемо?

Але, як виявилося, старий казав правду — було чого непокоїтися. Увечері я знала вже всі подробиці.

Завідувач відділу освіти підтримував Гуріє-ханим і послав у міністерство папір з проханням перевести мене деінде, а тут залишити Гуріє-ханим, як досвідченішу вчительку. Але в міністерстві чомусь вирішили тут залишити мене, а Гуріє-ханим послати в інше місце, що саме повинно було звільнитися.

Після того, як учора прийшов наказ, завідувач відділу, директорка руштіє і, здається, бухгалтер, котрий був родом з Румелії, звідтіля й Гуріє-ханим, уночі нарадили таке: мене випхати кудись у глухе село, а на моє місце влаштувати суперницю. Своїм планом вони передбачили навіть мою зустріч з Гуріє-ханим та появу молли. А що стосується Зейнілер, де, за словами завідувача, був європейський шик, то це є не що інше, як убоге село, геть у горах, куди й пташка не залетить. Вже рік ось, як там ніхто не працює, бо навіть найбезталанніші вчителі не наважуються туди їхати.

Коли я про це дізналася, то була приголомшена, а найперше тим, що солідний, поважний чиновник міг так звичайно ошукати. Я не могла цього второпати.

Хаджі-калфа сердито хитав головою.

— Ти не знаєш тієї гадюки, — говорив він. — Куняє, куняє, а потім так ужалить, що не второпаєш, де й лихо взялося. Зрозуміло?

— Та то вже й геть! Коли людині вразили серце найближчі, найрідніші, то хіба чужі вжалять дужче? Я зможу і в Зейнілер бути щасливою. Хай тільки всі вони будуть втішені.

— Зейнілер, 28 жовтня

Сьогодні, вже зовсім поночі, прибилася я гарбою в Зейнілер. Завідувач відділу відстань міряє, либонь, залізничними коліями, бо ота «двогодинна» мандрівка

Т5їгнулася з десятої години ранку й до пізнього вечора. Та вже що йому скажеш, винні ті, хто не проклав до Зейнілер залізниці. Дорога тут якраз для цього, так і га-дючиться то по бескидах, то в’юниться край пересохлих річок.

Вся родина Хаджі-калфи прийшла, щоб провести мене до джерела, що за півгодини дороги від міста. Всі одяглися мов на свято, а краще сказати б — на похорон.

Найперше зайшов Хаджі-калфа — повідомив, що він приїхав. Старого не можна було впізнати. Він скинув свій білий хвартух та виступці, які так дивно виляскували, коли старий ходив по кам’яному дворі або по сходах готелю. Зараз він убрався в довгий застібнутий аж по шию сукняний сурдут, що вже полиняв, та глибокі галоші, котрі полюбляють носити імами. А на голові, мов у святого, червоніла величезна феска, вона закрила старому лисину. Мадам Неврік із Самат’ї, Гайкануш та Мірат причепурилася теж, звісно, не гірше.

Мені сумно було полишити мою маленьку кімнатку в готелі, дарма що часом було в ній так гірко. Колись у пансіоні нас навчили вірша, в якому говорилося: людина, де живе, там і прив’язується до людей нитками, що їх і не видно. Та настає час розлуки, нитки натягаються і рвуться, мов струни скрипки, лиш чути сумні звуки. І щоразу, коли якась нитка рветься біля самого серця, людина відчуває гострий біль.

Правду написав той поет!

Дивне співпадання, але разом зі мною полишала місто Б. й моя сусідка з Манастиру. Тільки її становище було жалюгідніше.

Ще вчора увечері, спакувавшись, я лягла в ліжко, та опівночі почула крізь сон чиюсь голосну розмову, тільки не змогла прокинутися.

Раптом почувся такий гуркіт, що я так і скочила з ліжка. В коридорі щось падало, крутилося, качалося, плакали заспані діти, когось наче душили, били, частували ляпасами. Першою моєю думкою було: «Пожежа!» Але ж на пожежі все-таки не б’ються…

Боса й розпатлана, вискочила я в коридор і побачила сцену з бійкою. Здоровезний, мов дев, довговусий офіцер тягав по підлозі мою сусідку і топтав її чобітьми.

— Матусю!.. Тато вбиває нашу матусю!., — кричали діти.

Нещасна жінка після кожного удару чобота, після кожного виляску канчука, який аж гадючився, падала зі стогоном додолу, та щоразу з неймовірною силою схоплювалася й обіймала офіцера за коліна:

— Мій панночку, за наймичку буду, краще помру, краще жертвою стану твоєю, тільки не кидай мене, не розлучайся…

Я була майже гола й кинулася знову в кімнату. Та хоч би й ні, то що я могла зробити?

Прокинулися на першому поверсі, почулися тупотіння ніг, галас.

А в коридорі на стелі вигравало місячне проміння.

На сходах вже лисніла голова Хаджі-калфи. Старий, почувши гамір, запалив лампу й пришкандибав у сорочці до нас.

— Де сором? Ганьба! Чи то можна таке в готелі? — закричав він і хотів був устряти у бійку.

Але офіцер так ударив старого в живіт, що бідолаха опинився вгорі, й, мов якийсь великий м’яч, залетів у прочинені двері моєї кімнати, і бебехнувся крижами на підлогу, тільки ноги задер. Ще добре, що я встигла його трохи підхопити, а то лиса голова мого Хаджі-калфи репнула б, немов гарбуз.

Мене розбудили, я перелякалася з цього жахливого видовища, а тепер ще й це лихо з Хаджі-калфою. Мені стало недобре.

Старий ледь устав, примовляючи:

— О господи! О боже мій! Щоб вони тобі повідпадали!

Але тепер уже я впала… Що мені причинилося? Я зайшлася істеричним реготом, все задихалася, шматувала руками ковдру… Дивно, що ця криза щасливо минула, і я залишилася живою. Мені вже було не до того, що там діється в коридорі. Коли ж я опритомніла, то гамір за дверима вже ущух. Готель знову оповила тиша.

Про все я дізналася вже потім.

Настирливі любощі ханим із Манастиру так остогидли офіцерові, що він врешті вирішив будь-що відіслати її з дітьми назад. Уночі він повідомив, що квитки вже є й уранці треба виїжджати. Але хіба легко було їй розлучитися з чоловіком? Звичайно, вона почала докучливо благати його, і хто знає, які слова та сцени викликали потім цей страшний фінал.

Вже коли минуло якихось дві години і я гадала, що засну, у двері тихенько постукав Хаджі-калфа.

— Ходжаним, послухай-но… В готелі більше немає жінок… Бідна ханим лежить непритомна. Тільки не смійся. Вийди, з любові до ближнього, подивись, що з нею. Я ж не можу, ти ж знаєш, що чоловікам не гоже заходити. Я ще б, може, й увійшов, та, не дай боже, помре, то не обберешся лиха.

Я виглянула в прочинені двері й, побачивши його обличчя, зареготала знову. Хотіла було сказати: «Нічого, виживе», та не змогла.

Хаджі-калфа