Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін
Купили чимало різного майна та наочного приладдя. При школі є помешкання для вчительки, тепер потрібен тільки молодий, заповзятий педагог, готовий на самопожертву. Хотілося, щоб туди поїхала особлива дівчина, така, як ви, наприклад. Місце справді гарне. І прислужилися б батьківщині. Зарплата там, щоправда, дещо менша, як тут, але ж молоко, м’ясо, яйця та й інші продукти там набагато дешевші. Якщо захочете, то зможете навіть грошенят скласти собі. Я, звичайно, за першої ж нагоди збільшу вам платню, і ви матимете те саме, що одержують і тут. Тоді вже місце буде краще, ніж у директора ідадіе.
Я мовчала, бо не знала, що йому сказати на цю пропозицію. А завідувач вів далі:
— У школі там працює одна літня жінка. Вона й уроки веде, та от не знає нових методів навчання. Але ви її, звичайно, перевиховаєте. Ну, а не сподобається вам Зей-нілер, то напишіть мені кілька слів. Я влаштую вас тут на пристойну посаду. Хоча я впевнений, що ви скажете «не хочу», якщо вам пропонуватимуть навіть центр. Клімат — пречудовий, мальовнича місцевість, харчі дешеві, люди гарні. Швейцарське село, та й годі… А що треба людині ще, їй-богу…
Я уявила собі сонячні шляхи, густі садочки, річку, ліс — і серцем вже линула туди. Та все-таки разом з тим не наважувалася сказати «гаразд». Як там не є, а мені хотілося порадитися з Хаджі-калфою.
— Ефендім, з вашого дозволу, я дам відповідь за дві години.
Завідувач ураз ожив:
— Бога ради, дочко, справа така, що зволікати не можна. Он скільки претендентів, прогавиш місце, а тоді вже все.
— Тоді хоч годину, бей-ефенді…
Я почала виходити, але відразу зустрілася з своєю суперницею Гуріє-ханим. Кілька днів тому Хаджі-калфа сказав мені, що нам у місті вже дали прізвисько «суперниці». Гуріє-ханим тоді так налякала мене, що я, зустрівши її тепер в коридорі, вже аж жахнулася і, щоб не бачити її, хотіла хутко вийти. Але та заступила мені дорогу й схопила мене за кінчик чаршафа, мов якась безсоромна жебрачка.
— Ханим-ефенді,— почала вона одразу, — я нещодавно повелася була з вами нечемно… Аллаха ради, даруйте мені… Якби не нерви. На мене тоді так подіяло, що… Дочко, якби ти знала, скільки мені довелося в житті зазнати, то ти пожаліла б мене. Даруйте вже мені ту негречність.
— Пусте, ефенді,— промовила я налякано й хотіла бігти.
Але не на те йшло, Гуріє-ханим ніяк не хотіла відпускати край мого чаршафа, а почала плакатися на свою долю, що, мовляв, п’ятеро ротів, які сидять на її шиї, змушені будуть іти жебрачити.
Що більше вона кричала, то все дужче лунав її голос, аж поки не дійшов до вереску. Я вкрай розгубилася й не знала, що мені робити. Та мене чекало ще гірше — на кумедію позбігався люд, і невдовзі навколо нас утворився натовп всіляких писарів, канцеляристів та хлоп’ят, котрі продають по вулицях каву й шербет.
Моє обличчя спаленіло, руки теж горіли, мов у вогні. Я ладна була провалитися крізь землю.
— Благаю вас, ходжаним, говоріть тихше, — почала я просити. — На нас дивляться.
Але вона, мов навмисне, заголосила ще дужче й почала рвати на собі коси та бити кулаком в груди так, що гудзики сипалися. До того ж вона намагалася ще цілувати мені руки й коліна.
А я з жахом дивилася, як зростає цей натовп. Так на вулиці в Стамбулі збігаються люди до мандрівного зуболікаря або на заклики вуличного крамаря, який торгує сумнівними ліками від мозолів чи милом, од якого блякнуть навіть плями.
Вже чути було слова: «Жаль бідну! Не примушуй плакати нещасну жінку, дівчино!..» Звідкілясь узявся високий сивобородий молла в зеленому завої й звернувся до мене:
— Дочко, ставитися до старших з пошаною, бути гречною — закон нашої віри і людяності. Не однімай у цієї жінки хліба насушного — і тебе сподобить аллах і його пророк. Всевишній — щиросердий. Він відчинить двері своєї милості й тобі.
Я тремтіла під чаршафом, холодний піт котився по мені градом. Раптом якийсь кавовар, стукнувши щипцями, крикнув:
— Атож, атож, ти завжди заробиш собі на хліб там, де буде аллах!
Дехто почав реготати. Та де не взявся секретар з відділу освіти в своєму червоному кушаці, схопив кавовара за барки й потягнув на сходи:
— Негідник! Я тобі зараз пащеку розірву!
Дивно, і люди чомусь сміялися… Адже кавовар сказав те саме, що й молла.
А Гуріє-ханим не вгавала. Це вже така слава, що я ладна була вмерти, аби тільки не бачити такого сорому:
— Гаразд, гаразд! Хай буде так, як ви хочете. Тільки пустіть мене, аллаха ради.
Я ледве одірвала Гуріє-ханим від своїх колін, які вона намагалася цілувати, і метнулася в кабінет завідувача.
Навдовзі мені дали підписати папір про те, що я сама відмовляюся викладати в центральному руштіє, а погоджуюся вчителювати в Зейнілер.
Не минуло й години, як з формальностями було полагоджено й завідувач відділу, якого, здавалося, нізащо не можна було підняти з місця, сів у фаетон і сам поїхав у резиденцію губернатора підписувати наказ.
Отак швидко вирішуються справи, які іншого разу можуть місяцями передаватися зі столу на стіл.
Коли я повернулася в готель, Хаджі-калфа зустрів мене і радісно, і ображено.
— Приховала від мене. Гадала, не дізнаюся? Дякувати аллаху, все знаю.
— А що ти знаєш?
— Що наказ прийшов, голубонько…
— Який наказ?
— Тебе залишають в центральному руштіє, а Гуріє-ханим повернули паспорт.
— Ти помиляєшся, Хаджі-калфо, я щойно від завідувача відділу і нічого такого не чула.
Старий недовірливо глянув на мене:
— Та ні ж, прийшов наказ, учора увечері. Мені напевне сказали. Це завідувач приховав від тебе. Чи тут, бува, не без шельмування, га? А ну розповідай усе!
Я посміялася з його сумнівів та простих міркувань, і дістала з портфеля наказ, і, помахавши ним, сказала:
— Живемо, Хаджі-калфо. Іду в таке місце, як у Швейцарію!
Хаджі-калфа слухав мене, а ніс йому наливався кро
в’ю, мов гребінь у півня. Врешті у відчаї вдарив рука об руку:
— Нерозумна дитино, що ти наробила? Що ти тільки наробила! Таки обдурили!
