Чаликушу - Решад Нурі Гюнтекін

— А мухтар нічого не каже? — запитала я у Хатідже-ханим.

— Навпаки, задоволений. Сам сказав мені: «Славно придумала, Хатідже-ханим. У нас теж є скриня. Тепер як нашкодить, то я його, ледащо, туди й садовитиму».

— Чудовий метод виховання! А що, в школі є й хлопчаки?

— Та кілька. Більших хлопчаків ми посилаємо в чоловічу школу, в село Гаріблер.

— А далеко?

— Ген за тими скелями. Бачиш, біліють вдалині.

— А не жаль дітей? Як же вони ходять узимку, коли сніг?

— Звикли. Як нема болота, то менше ніж за годину доходять. А в дощ або як вітряно дуже та болото — дуже важко.

— Так, а чому ж ви не навчаєте їх тут?

— Хіба ж можна чоловіків і жінок разом?

— Та які ж вони чоловіки?

— А хто ж, дочко? Дванадцять та тринадцять років парубчакам.

Хатідже-ханим хотіла ще щось сказати, та передумала, мабуть, не наважилася. Але врешті прохопилася:

— Особливо тепер не можна.

— Чому?

— Занадто вже ти молода. Ось чому, дочко.

У Стамбулі кажуть: «Цнотлива жінка й від півня тікає», Либонь, і наша Хатідже-ханим так думає. Я вирішила не відповідати, а краще щось робити.

Значною частиною майна, придбаного великою самопожертвою для цієї школи, було щось п’ять старих пога-нющих парт. Але дивно, що вони стояли кучугурою в кутку і ніхто й не думав, здається, ними користуватися.

— Чому ви так зробили, Хатідже-ханим? — поцікавилася я.

— Та це не я, а вчителька, що була перед вами. Діти не звикли сидіти за партами. Де вже там наука, як людина сидить десь угорі, мов на мінареті. Правда, та

вчителька побоялася винести парти з класу, бо ще приїде інспектор абощо. Новачків ми садовимо і справді туди. А потім, коли вони починають вчитися, то пересаджуємо вниз, на солом’яні килимки. Котрі діти з багатших, то й подушечки носять.

Я попрохала Хатідже-ханим, щоб вона допомогла мені прибирати. Ми помили підлогу, винесли солом’яні килимки, а поставили уряд парти. Хлів дещо набрав вигляду класу.

Хатідже-ханим, здається, була незадоволена, та перечити мені все-таки не наважилась, а робила, як я загадувала. Мені ж хотілося якомога швидше прибрати.

Почали сходитися діти, а в мене ще й руки були в пилюці. Дівчатка були одягнені вкрай убого, майже всі без панчіх, а голови туго позапинані якимось драним старим лахміттям. Мої школярки підходили до порога, скидали дерев’яні виступці й ставили їх у рядочок, а самі ходили босоніж.

Побачивши мене, вони лякалися й знічено зупинялися біля дверей. Я просила їх, щоб підходили ближче, а вони затулялися руками й ховалися за двері. Доводилося брати деяких за руки й силоміць тягти в клас.

Та вже навіть біля мене вони затуляли очі й цілували мені руку. Мабуть, тут звичай такий був. Але мені ставало смішно, і я замалим не розреготалася. Дівчатка цілували й прицмокували, а на руці лишався мокрий слід.

Я хотіла цих ягняток якось прихилити до себе й говорила кожній дівчинці одне-двоє лагідних слів. Але на всі ці солодкі слова та запитання відповіді як не було, так і не було… Чи це сором’язливість, чи вперте мовчання? Врешті мені вдалося ублагати цих манірних дівчиняточок, тільки б вони сказали, як їх звати.

— Зехра…

— Айше…

— Зехра…

— Айше…

Боже милостивий! Скількох дівчат у цьому селі звати Зехра та Айше! Хоча сміятися тут не було чого, але мені подумалося: приїде інспектор і захоче познайомитися з дітьми, а я йому: «У класі дев’ять Айше і дванадцять Зехр!» А можна, щоб іще легше, посадити по цей бік усіх Айше, а по той — Зехр. А коли гратимемо у м’яча (я вирішила розважати їх у саду на перервах) то можна увесь клас поділити на два гурти: сюди стануть усі Айше, а туди — Зехра.

Я навіть тепер не втрималася, щоб не пустувати. Дівчатка надходили, а я їх питала:

— Дівчинко, ти Айше чи Зехра?

І мої питання майже щоразу були доречні. А одна мала кароока крихітка з повненькими щічками здивовано глянула на мене й сміливо запитала:

— А як ти знаєш моє ім’я?

Я посадила їх на місця і наказала запам’ятати, де хто сидить. Треба було бачити пози бідної малечі. Бідненькі ніяк не могли вмоститися, наче сиділи на гілці або скраєчку даху. Коли я відходила від них, вони, не зводячи з мене очей, потихеньку підгортали свої брудні ноженята під себе, мов черепашки ховалися в свою раковину. Ну нічого, помалу звикнуть.

Найбільше мене дивувало ось що. Я вже казала, що дівчатка були сором’язливі. Навіть цілуючи мою руку, затуляли очі. Але тільки-но розкривали книжки, починали що було сили кричати, хоч до того від них, мов від сільських наречених, слова не вдавалося вирвати.

А що в клас приходили все нові й нові школярки, то від такої бучі моя голова починала паморочитися.

— Чи вони все так і кричать? — запитала я Хатідже-ханим. — Хіба ж можна таке витримати?

— Аякже, дочко, — одказала та здивовано, — це ж школа. Хіба ж обтешеш дерево, не махнувши сокирою. Що дужче кричать, то краще урок знатимуть.

Тим часом поприходили вже всі школярі. Я щосили вдарила рукою по кафедрі, що була єдина гарна обнова в цьому класі. Я хотіла, щоб діти читали мовчки. Та на мене ніхто не зважав, навіть не звелася жодна голова. Навпаки, діти Загули ще дужче, мов рій бджіл, роздратований каменюкою:

— Еузюбілляхі, ебдже, геввез, гутті, джім устюн дже, джім есресі…

Я зрозуміла, що мені треба мати терпіння, щоб навернути дітей на правильний шлях. І я не мала сумніву, що так буде.

— Хатідже-ханим, — звернулася я до старої жінки, — ти навчай їх сьогодні, як знаєш. Я ж не починатиму, доки не наведу в класі ладу.

Хатідже-ханим глянула на мене сторожкої

— Ми, дочко, навчаємо, як бачимо. А що діяти. Я не знаю твоєї науки, у школі сама не вчилася.

Уже пізніше я зрозуміла, що вона хотіла сказати. Бідна, подумала, що я екзаменуватиму її, і боялася втратити свої двісті курушів…

Надворі була ясна година, та дівчатка усі поприходили в стареньких яшмагах [48]. Я запитала Хатідже-ханим, нащо їм ті яшмаги, а та здивовано одказала:

— Бог з тобою, дочко! Аякже, вони ж великі вже, на виданні. Хіба ж можна ходити їм без яшмага.

Боже мій! Як можна називати нареченими оцих блідих десяти-дванадцятирічних