Гора між нами - Чарльз Мартін

— Говорить пілот. Ми у черзі на протильодову обробку. Якщо встигнемо, то вирвемося зі шторму. До речі, у першому класі повно місця — якщо ви ще не там, то це цілком ваша провина. Місць вистачить на всіх.

Усі мерщій пересіли. Останнє вільне місце в першому класі, коло мене, посіла Ешлі — вона усміхнулась мені та застебнула свій ремінь.

— Як гадаєте, вдасться нам сьогодні звідси вшитися?

— Навряд чи, — поглянув я в ілюмінатор.

— А ви, виявляється, песиміст.

— Я лікар, а лікар завжди має бути оптимістом з реалістичними поглядами.

— Ваша правда.

Наступні тридцять хвилин ми чекали на свою чергу, а стюардеси приносили нам геть усе, чого ми тільки могли забажати. Я взяв томатний сік зі спеціями, а Ешлі — склянку каберне.

Знов почувся голос пілота:

— Шановні пасажири, як я вже казав, ми намагалися встигнути забратися звідси до приходу грози, — він вжив минулий час. — Диспетчери твердять, що маємо вікно десь у годину… — Усі полегшено зітхнули: отже, є надія. — Але щойно повідомили, що одна з наших машин для протильодової обробки зламалася. Тобто наразі працює тільки одна, і наш літак двадцятий у черзі. До чого я веду: пробачте, але сьогодні ми нікуди не летимо.

Пасажири розчаровано загули. Ешлі розстебнула ремінь безпеки та похитала головою.

— Та що ж це коїться…

— Сучі тельбухи! — почулося від чоловіка ліворуч.

— На виході вас зустрінуть представники авіакомпанії, — вів далі пілот. — Якщо комусь потрібен ваучер на номер у готелі, будь ласка, зверніться до Марка — його легко впізнати за червоною курткою. Ми зробили все, що могли. Від імені команди прошу нас вибачити.

Нам нічого не лишалось, як знову повернутися до термінала. На табло усі написи «Затримано» швидко змінювалися на «Скасовано».

— Маячня якась, — висловив я загальний настрій.

За стійкою стояла жінка у формі співробітника компанії. Я ще не встиг і рота розтулити, як вона вказала рукою на екран із прогнозом погоди та мовила:

— Даруйте, нічим не можу вам допомогти.

На чотирьох величезних екранах одночасно гігантська зелена пляма грози рухалася на північний схід з Вашингтону, Орегону та північної Каліфорнії. У нижній частині екрана повідомляли про сніговій, мороз і вітер. Ліворуч від мене пара солодко цілувалася. Еге ж, у них, мабуть, зайвий день відпустки. От же пощастило.

Той-таки Марк, про якого говорив пілот, роздавав ваучери та квапив усіх розбирати багаж. У мене, крім маленького наплічника, який я брав у салон, був іще великий рюкзак. Треба було дочекатися, поки вантажники його привезуть. Ешлі я загубив десь поблизу крамнички корисних продуктів. Поки я стояв коло лінії для отримання багажу, мій погляд впав на напис «Приватний аеропорт», що світився десь за півтора кілометри від головної будівлі. На найбільшому ангарі був напис «Чартер». Тут якраз на стрічці з’явився мій рюкзак. Я закинув його на плече, розвернувся та зіткнувся з Ешлі, котра теж чекала на свою валізку.

— А ви не жартували, коли казали, що полюбляєте альпінізм, — зауважила вона, роздивляючись мій багаж. — Ви наче щойно з Евересту. Ви дійсно усім оцим користувалися?

Мій рюкзак, помаранчевий «Оспрі» на 70 літрів, пройшов зі мною чимало. Я нерідко використовую його замість валізи, бо це зручно, але насправді ходити з ним у гори — саме задоволення. Наразі там був теплий одяг та все для ночівлі у горах: спальний мішок, карімат[7], джет-бойл[8] (чи не найцінніше моє спорядження, якщо не брати до уваги спальний мішок), кілька пластмасових пляшок для води й інші дрібниці для виживання чи просто комфортного перебування вище від трьох-чотирьох тисяч метрів. А ще в рюкзаку був темно-синій діловий костюм у тоненьку смужку, чудова синя краватка — її Рейчел подарувала — та блискучі черевики до костюма.

— Та ні, Еверест — це для мене занадто. Я добре знаю свої можливості. Вище від чотирьох з половиною тисяч метрів мені вже дуже важко. Тому я утримуюся від висотних походів. А тут лише найнеобхідніше, — я труснув рюкзаком.

Ешлі помітила свою валізу та взяла її зі стрічки. З виразу її обличчя легко було зрозуміти, наскільки їй боляче від думки, що вона спізнюється на власне весілля. Куди й поділися її шарм і веселощі.

— Було приємно з вами познайомитися. Сподіваюсь, вам поталанить дістатися додому. — Вона простягла руку для потискання.

— Так, я теж спо… — Але вона вже розвернулася та швидко прямувала до юрби, яка чекала на вільні таксі.

Розділ другий

З рюкзаком на плечі я пройшов через скляні двері. Неподалік стояв автобус, шо підвозив людей з термінала до літаків, — наразі він був порожній, бо всі пасажири або сиділи у своїх літаках, або ж намагалися поїхати до готелю. Водій нудився за кермом, вистукуючи пальцями якусь мелодію.

— Пробачте, ви не підкинете мене до чартерів? — постукав я в його вікно.

— Заходьте. Однаково іншої роботи не маю.

За якусь хвилину він вже висадив мене коло ангара.

— На вас почекати?

— Якщо вам це не складно. Дякую.

Водій не став глушити мотор, і я, піднявши комір та запхавши руки в кишені, побіг усередину. Небо було чисте, але температура швидко падала, а вітер почав боляче кусатися. Зачинивши за собою двері ангара, я потрапив у тепло обігрівача. Крім трьох невеличких одномоторних літаків тут був сивий чоловік — він стояв коло літака з написом «Чартери Ґровера: риболовля й полювання у найвіддаленіших куточках». На хвостовій частині літачка був також номер: 138GB.

Чоловік стояв до мене спиною та стріляв із блокового лука в мішень на дальній стіні, метрів за тридцять п’ять від нього. Коли я увійшов, він саме випустив стрілу, яка просвистіла в повітрі та встромилася в мішень. Чоловік мав на собі потерті джинси та сорочку на кнопках із закатаними рукавами. На шкіряному ремені великими літерами було вибито «Ґровер», а збоку висів чохол з мультитулом[9]. Через стоптані черевики він здавався дещо клишоногим. Біля його ніг сидів тер’єр Джека Рассела[10], кидаючи на мене прискіпливі погляди.

— Добрий вечір, — привітався я.

Він опустив лук, розслабив плечі та повернувся до мене. Високий вродливий чоловік із сильним квадратним підборіддям.

— Вітаю. Ви, мабуть, Джордж?

— Ні, сер. Я Бен.

— Шкода. — Він повернувся