Гора між нами - Чарльз Мартін
Прямого рейсу з Колорадо-Спрінґс додому не було, тому я мав летіти через Солт-Лейк-Ситі. Авіаподорожі ніколи не перестануть мене дивувати: летиш на захід, щоб опинитися на сході. Натовп у залі очікування суттєво зменшився — такої пізньої пори в неділю усі вже щонайчастіше вдома вечеряють. Ті ж, хто опинився тут, або чекають коло свого виходу, або сидять у барі з пивом та крильцями й чипсами.
Її хода не могла не привернути моєї уваги. Довгі стрункі ноги, рішучі цілеспрямовані кроки, грація, ритм. Одразу помітно, як їй комфортно у своєму тілі. Вона була десь 175—180 сантиметрів на зріст, мала темне волосся та вродливе обличчя, але складалося враження, що власна зовнішність не надто її турбує. За віком я б дав їй років тридцять. Щоб краще її уявити собі, згадайте Вайнону Райдер у «Перерваному житті»[2] чи Джулію Ормонд у «Сабрині»[3]. Не те щоб вона була якась особлива — на Мангеттені повнісінько жінок, які заплатили багато грошей, щоб мати такий вигляд. Утім, я певен: її краса від природи. Ну або ж вона заплатила силу-силенну грошей, щоб мати природний вигляд.
Вона спинилася навпроти мене, оглянувши термінал, обрала собі місце метрів за три чи чотири від мене, теж на підлозі. Краєчком ока я й далі її роздивлявся. Темний брючний костюм, шкіряний портфель для паперів та невеличка сумка. Я сказав би, що вона повертається з короткої ділової поїздки. Молодичка поставила сумку на підлогу, дістала кросівки «Найк» і перевзулася. Потім знов оглянула залу, сіла на підлогу та повільно нахилилася до ніг. Судячи з того що підлоги між ногами вона торкнулася не тільки головою, а й грудьми та животом, я припустив, що вона робить таке не вперше. Ноги в неї були наче в інструктора з аеробіки — м’язисті, сильні. У цій позі вона провела кілька хвилин, після чого зручно вмостилася та видобула з портфеля кілька жовтих записників, знайшла якісь нотатки, витягла ноутбук і почала щось друкувати. Друкувала вона приголомшливо швидко. За кілька хвилин ноутбук видав якийсь писк. Дівчина насупила брови, прикусила олівець та почала роззиратися, шукаючи розетку. Я вже займав одну з двох на стіні поруч. Вона підійшла зі шнуром у руках.
— Вибачте, ви не проти, якщо я ввімкну свій ноутбук?
— Звісно ж ні. Прошу вас.
Вона увімкнула зарядний пристрій та сіла ближче, знов розклавши навколо свої блокноти. Я повернувся до історій своїх хворих.
— «Висновки за результатами консультації від… — я поглянув у календар, шукаючи потрібну дату, — 23 січня. Лікар: Бен Пейн. Пацієнт: Ребекка Патерсон. Особисті дані: дата народження 6 липня 1995 року, номер медичної картки BMC2453, стать жіноча, білошкіра, успішний форвард правого флангу футбольної команди, лідер за кількістю голів у Флориді, має багато запрошень від різних клубів країни, включно з чотирнадцятьма пропозиціями від клубів Першого дивізіону. Три тижні тому мала операцію. Післяопераційний період стабільний, без ускладнень. Проходила активну фізіотерапію. Повний спектр руху відновлено, тест на згинання — 127 градусів. Тест на силу — суттєві покращення, як і в тесті на рухливість. Загалом, нога як нова, а за її словами, навіть краще. Пацієнтка повідомляє, що під час рухів болю немає. Їй дозволено повернутися до усіх її спортивних занять, окрім скейтбордингу — від цього я радив би втриматися років до тридцяти п’яти».
Я взяв наступну теку.
— «Перша ортопедична консультація, 23 січня. Лікар: Бен Пейн, — доводиться повторювати те саме, бо у світі електронних даних усе постійно плутається, і треба, щоб на кожному записі була вся необхідна інформація. — Пацієнт: Рашид Сміт. Особисті дані: дата народження 19 лютого 1979 року, номер медичної картки BMC17437, стать чоловіча, темношкірий, почав грати на позиції захисника у «Джексонвілльських ягуарах». Чесно, найшвидша людина, яку я бачив. Згідно з результатами МРТ розриву зв’язок чи сухожилок немає. Рекомендовано агресивну фізіотерапію. Також я б радив утримуватися від відвідування баскетбольних майданчиків до завершення професійної футбольної кар’єри. Рухливість обмежена через больові відчуття та подразливість, але за дотримання порад це зникне після завершення сезону. Можна відновлювати обмежені силові та швидкісні тренування, але до появи больових відчуттів. Повторний огляд призначено за два тижні. Також треба зателефонувати у баскетбольний клуб YMCA[4] та сказати, щоб його картку анулювали».
На цьому поки що все. Ховаючи документи в рюкзак, я помітив, що жінка сміється.
— Ви лікар? — спитала вона.
— Хірург, — я помахав текою, яку ще тримав у руці. — Розбираюся з пацієнтами за минулий тиждень.
— А ви добре їх знаєте, еге ж? Своїх пацієнтів. Пробачте, не могла не підслуховувати, — вона осміхнулася, перепрошуючи.
— Це моя дружина мене навчила, — пояснив я.
— Чого саме?
— Бачити у людях дещо більше за суму серцебиття та кров’яного тиску відносно до індексу маси тіла.
— Мені б такого лікаря! — знов засміялася молодиця.
— А ви?.. — кивнув я на записники.
— Журналістка, веду рубрики у кількох часописах для жінок, — вона таким самим жестом помахала записником.
— А про що пишете?
— Про моду, усілякі нові тенденції, про стосунки. Частіше за все з гумором та сатирою. Одначе не плітки, ні, я не з тих.
— А я і двох слів зв’язати не зможу. А скільки статей на рік ви пишете? Приблизно?
— О… Гадаю, сорок чи п’ятдесят. — Вона схилила голову. — Зазвичай лікарі ненавидять такі штуки, — жінка кивнула на диктофон, який я й досі тримав у руці.
— А я навпаки, майже завжди з ним.
— Що, талісман?
— Щось на взір цього, — розсміявся я.
— Так зручно користуватися?
— Ну, мені справді зручно. Гадаю, без нього вже буде важко.
— Журналіст у моїй
