Гора між нами - Чарльз Мартін
— Навіть не мрій про неї, — мовив Скотт.
— Що?
— Рейчел Гант — у тебе жодних шансів.
— Це ж чого?
— Усе просто. Нейт Келсі.
Довелося відвести погляд від твоєї спини. Перед очима виник образ Нейта — півзахисник футбольної команди без жодного натяку на шию. Уже три роки утримує рекорд із тиску лежачи. Тим часом ти добігла до кінця поля та зникла у жіночій роздягальні.
— Ще побачимо, хто кого.
Знову ляпас.
— Хлопче, та тебе треба лікареві показати.
Шкода, що він не показав.
Дружина тренера працювала у приймальні декана[19] — вона завжди мені допомагала, так що я попросив у неї твій розклад. Щойно я його проглянув, як у мене з’явилося неймовірно сильне бажання узяти інший факультатив. Мого куратора переконати було непросто.
— Що ти хочеш вивчати?
— Латинську мову.
— Навіщо?
— Мені подобається, як люди розмовляють латиною.
— Люди не розмовляють латиною відтоді, як упав Рим.
— А він що, впав?
— Бене.
— Ну, я вважаю, що ми дарма забули цю прекрасну мову. Настали часи для відродження латини!
— Як її звати?
— Рейчел Гант.
— А що, не міг одразу сказати? — І він підписав мені факультатив.
— Наступного разу казатиму.
— Нехай щастить, хлопче.
— Дякую.
— Слухай, у тебе гарна страховка?
— Так. А чого ви питаєте?
— Ти її хлопця бачив?
Я прийшов у клас, мабуть, першим — щоб подивитись, як ти завітаєш. Добре, що я сидів, бо точно б гепнувся. Ти помітила мене, осміхнулася, підійшла та поклала свої книжки за парту ліворуч. Просто поруч зі мною. А відтак повернулася та простягла руку:
— Я Рейчел.
— Привіт! — Ну, може, я не з першого разу чітко відповів.
Пам’ятаю, я дивився у твої очі й думав, що ще ніколи не бачив такої зелені. Вони були великі та круглі — я згадав Каа з «Мауглі», коли той гіпнотизував мавп.
— Ти Бен Пейн, — мовила ти.
Мені аж щелепа впала, і я лише кивнув. У коридорі за твоєю спиною один з моїх товаришів по команді вже помирав зі сміху.
— Ти мене знаєш?
— Тебе всі знають.
— Усі?..
— Ти ж неймовірно швидко бігаєш, це всі знають.
Може, батько був не такий вже й поганий.
Ти осміхнулася — може, хотіла ще щось сказати, але передумала та розвернулася.
— Що? — тільки й міг вимовити я.
— Тобі ніхто не казав, що в тебе приємний голос? — усміхнулася ти.
Я торкнувся горла та октав на вісім вище від звичайного писнув:
— Ніхто, — потім відкашлявся, — ні, ніхто, — додав я вже нижче.
Ти розкрила зошит і почала гортати сторінки, закинувши ногу на ногу.
— Ну тоді я скажу. Він у тебе… теплий.
Решту навчального року ми з тобою були «друзями», бо я ніяк не міг зібрати докупи свої сама-знаєш-щойця й запросити тебе на побачення. Не забуваймо також про містера Голова-без-шиї, який міг запросто розірвати мене навпіл. Якби наздогнав.
На початку наступного року якось я зустрів тебе перед уроками — ми зіткнулися в коридорі, коли ти виходила з дівчачої роздягальні. Волосся в тебе було мокре після душу. На лобі — глибока зморшка, очі звужені.
— Гей, щось сталося? — спитав я.
Ти відвернулася та пішла до виходу, геть зі школи. Я встиг помітити, що очі в тебе заплакані, а кулаки міцно стиснуті.
— Нічого! — кинула ти через плече.
Я наздогнав тебе, узяв твій рюкзак, і ми разом пішли на стадіон.
— Може, розповіси, що сталося?
— Моя швидкість не росте! — вигукнула ти в розпачі.
— Хочеш, я допоможу?
— Хіба можеш? — наморщила ти ніс.
— Ну, можу. Принаймні вважаю, що можу. Він, — я махнув рукою в бік кабінету тренера команди з кросу, — точно не може. Якби міг, уже б давно сказав тобі.
— Можна подумати, ти знаєш більше за нього! — Тебе нелегко було переконати.
Я тільки кивнув.
— І що ж це тоді?
— Справа у твоїх руках. Надто багато рухів убік і замало вперед. А ще, — я вказав на твій стегновий згинальний м’яз, — ти надто скута отут. Через це в тебе короткий крок. Так, ти рухаєшся прудко, але треба збільшити крок. П’ять сантиметрів — і ти помітиш відмінність.
Ти так засмутилася, наче я сказав, що форма тобі не личить і ти в ній здаєшся товстою.
— Що, правда?
Я знов кивнув і почав озиратися, шукаючи твого бойфренда. Узагалі та наша розмова була, мабуть, найдовшою розмовою на людях.
