Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан

а дівчинка вже достатньо доросла, щоб витримати біль. З неї виростала жінка з крихітними ніжками — ідеальна дружина чи наложниця для міського багатія. Коли якійсь моїй подружці ламали стопи, я не бачилася з нею багато днів, а якби й зайшла до неї в гості, то не змогла б витримати запаху гнилих кісток і шкіри. Згодом це гниле місиво перетворювалася на картоплину, а потім — на копито. Тож коли ми гралися на вулиці, мої подружки не могли ні бігати, ні стрибати, ні літати, а тільки сиділи з брудними заціпенілими ступнями, перетягнутими бинтами, і чекали, коли батьки видадуть їх заміж.

Мені батьки ніг не ламали. Можливо, боялися, що я не переживу, а може, просто не планували покидати рибальське село. І мене це влаштовувало. Я не мала бажання стати іграшкою для якогось містянина. Мріяла бути рибалкою та прожити решту своїх днів на човні, де гордо стояти на великих ступнях — моїй єдиній опорі, щоб балансувати на хвилях.

* * *

А коли мені виповнилося дванадцять, батьки зникли. Порожня кухня, темна спальня, нерозстелене ліжко, відчинений навстіж кабінет тата, розкидані всюди папери. Самотній мамин ткацький верстат. Той ранок нічим не відрізнявся від інших, окрім відсутності батьків. Вони не повернулися ні вночі, ні через день, ні через два.

Я чекала, сидячи на парадних сходах. Потім у маминій ткацькій майстерні. Опісля ходила по кухні, аж доки ноги не почали нити від болю, згортала й розгортала ковдру в батьківській спальні. Бабуся бродила за мною й благала бодай щось з’їсти, випити, заснути чи хоча б відпочити.

— Скажи, куди вони пішли, — плакала я. Та єдине, що бабуся могла зробити, це дати мені в руки чашку чаю й розім’яти шию.

Я чекала, понуривши голову. Не спала три ночі.

Уранці четвертого дня до нас прийшли двоє чоловіків із вишитими драконами на халатах. Вони обнишпорили дім. Дракони вигиналися й корчились, коли чоловіки перевертали горщики та розрізали наші подушки. Вони розтрощили мамин ткацький верстат, хоча й бачили, що в ньому нічого не заховано. Я відчувала, як сусіди визирали з вікон і дивилися широко розплющеними й наляканими очима.

— Ми знаємо, що вони живуть тут, — сказав один із чоловіків. — Вам відомо про покарання за переховування злочинців?

— Тут немає нікого, крім нас, — знову й знову протестувала бабуся. — Син з дружиною померли багато років тому. Згоріли під час пожежі!

Потім вони повернулися до мене, вишкіривши зуби. Той, хто про все розпитував, підійшов. Я не могла відірвати погляду від дракона на його рукаві — золотаво-червоний з чорним оком, він здіймався в польоті, висунувши схожий на батіг язик.

— Послухай мене, — промовив чоловік. — Я знаю твого тата. Ти маєш сказати нам, де він.

Його голос не був грізним, а звучав спокійно й виважено. Я подумала про всіх, хто бував у нашому домі. Вони теж знали тата й могли сказати, де він. Згадала чоловіка, який у їдальні пригостив мене цукерками. Можна було б почати з нього.

Я відкрила рота, щоб розповісти їм усе, що знаю. Проте чи то за моїм задумом, чи за велінням вищих сил не пролунало жодного звуку. Ніби щось схоже на руку стисло мою шию, коли я спробувала вдихнути. Я похитала головою, намагаючись виштовхнути слова.

— Усе марно, — сказав другий своєму напарнику. — Божевільна стара й німе дівча. Ми точно прийшли в той дім?

Перший промовчав. Він витріщився на мене, а потім махнув рукою другому. Вони розвернулися й вийшли за двері. Дракони на їхніх халатах заблищали під сонячним світлом, і я дивилася, як вони відлітають.

* * *

— Ніколи нікому не розказуй про своїх батьків, — мовила бабуся, коли вони пішли. — Тепер мусимо поводитися так, ніби більше ніколи їх не побачимо. Так буде краще для всіх.

Та я не хотіла слухати. Бо вірила, що батьки повернуться. Застелила їхнє ліжко й розправила одяг. Заплела у волосся найвигадливішу стрічку, яка точно сподобалася б мамі. Навіть спробувала полагодити мамин ткацький верстат за допомогою клею, який знайшла в татовому кабінеті. Чекала вдома, коли вони повернуться і зрадіють мені. Так було того дня і щодень потому.

З приходом осені минуло вже три місяці без батьків, і я згадала дівчину, з якою ділила своє ім’я. У романі мати Лінь Дайю померла, коли дівчинка була ще зовсім юною, а опісля помер і батько. Я замислилася, чи не зникли батьки через моє ім’я? Що, як їх не стало, бо це був фатум?

— Якщо так думатимеш, — сказала бабуся, — то, найімовірніше, все так і станеться.

— Наче це вже не так, — відповіла їй. Ніколи я не відчувала більшої ненависті до Лінь Дайю, як тоді.

* * *

Навесні прийшов анонімний лист: батьків заарештували.

— Будь-якої миті, — сказала бабуся й підпалила лист. — Будь-якої миті ті, хто схопили твоїх батьків, можуть прийти по тебе.

Я не зрозуміла, а бабуся і не пояснювала. Вона вдягнула мене у хлопчачий одяг і дала ватянку. А ще поголила налисо. Я дивилася, як моє волосся падає на підлогу чорними півмісяцями, стримувала сльози та згадувала маму. Вона більше не зможе помилуватися моїми косами, якщо колись повернеться.

— Їдь у Джифу, — наказала бабуся. Вона напхала вату в чорні чоловічі черевики й натягла їх на мої ноги. — Розчинись у місті. У тебе вмілі руки — знайдеш гідну роботу.

— Бабусю, а як же ти? — спитала я.

— А бабуся робитиме те, що й завжди, — відповіла вона. — Вирощуватиме цілющі трави, щоб лікувати людей. Що вони зроблять божевільній старій? Це ти їх маєш непокоїти.

Посеред ночі сусід Ху притяг свою гарбу. Я залізла на неї з торбинкою одягу, маньтов[11] і кількома монетами з батьківських заощаджень. Бабуся хотіла дати більше, але я стиснула руки в кулаки і притисла кишені. Їй знадобляться ці гроші, коли повернуться ті двоє з драконами на халатах.

— Листів мені не пиши, — сказала вона й натягнула картуз на мою лисину. Я вже встигла скучити за своїм довгим волоссям. За теплом, яким воно огортало мою шию. Відгомін суворої зими ще дихав у спину, і я тремтіла під нічним вітерцем. — Листи перехоплять. Ми розмовлятимемо через дощ.

— А що, як там, куди я їду, не буде дощу? — запитала я. —