Чотири скарби неба - Дженні Тінхвей Джан
Бували й інші: чоловіки, а іноді й жінки приходили в наш дім і стишено про щось розмовляли з батьками. Ці гості були вдягнені не в офіційне придворне вбрання, а в простий чорний шанькý[6], і скидалися радше на членів релігійної общини, ніж на чиновників. Частенько вони йшли від нас із гобеленами, і я замислилася, чи не роздають мої батьки благодійних пожертв. Один гість завжди приносив мені солодощі. На його візити я чекала найбільше й дуже зраділа, коли одного ранку побачила його в нашій їдальні згорбленим над кашею та маринованою редькою.
— Шлях до мого дому далекий, дівчинко, — промовив він, побачивши подив на моєму обличчі. — Твої батьки дуже щедрі.
— Не треба з нею розмовляти, — вигукнула з кухні бабуся.
Він вибачився, та коли бабуся відвернулася, потай передав мені через стіл ще одну цукерку.
Можливо, саме через цей випадок бабуся почала виводити мене на город, коли приходили гості. У Джифу не було місця для всіх тих овочів і трав, які їй хотілося виростити, а тут вона мала вдосталь простору. Бабуся скопала пустир за нашим будинком і густо засіяла його насінням. Я тільки дорослá, щоб визирати з вікна, а вже все життя їла зелений перець і подрібнену м’яту, хоча тоді ще не знала їхніх назв.
На тому городі я навчилася доглядати за живими істотами. Мене дивувало, як можна вважати живим те, що так повільно виявляє власну життєдіяльність. Мені кортіло, щоб усе відбувалося тут і зараз, щоб брунька за день перетворювалася на стиглий плід. Однак через городництво бабуся хотіла навчити мене безлічі всього, що городу аж ніяк не стосувалося, — наприклад, терпіння. Ми вирощували волохаті корені женьшеню, ріпу, схожу на білі капці, й огірки зі зморщеною шкіркою. Висаджували на сонці перець і сушили на дерев’яних палицях стручкову квасолю, довгі пальцеподібні тільця якої мляво спускалися до землі. Помідори були примхливими й потребували особливого догляду, тож ми частенько над ними панькалися й пестили їхні жовто-зелені тільця, які наливалися таємничою енергією.
Проте мене найбільше цікавили трави — через їхні лікувальні властивості. У нас росли кущі махван[7] з жорсткими гілками та схожим на маленькі червоні ліхтарики насінням, і хванлянь[8], який використовували як барвник і ліки для покращення травлення. Саджали ми також чайху[9] — незвичайну рослину, яка запобігає захворюванням печінки і в якої листя нанизане на стебло, що робить її схожою на хвіст повітряного змія. Найноровливішим був хванці[10] — рослина з волохатими стеблами й маленькими жовтими квітками. Бабуся казала, що його найважче вирощувати, адже хванці не подобався наш вологий ґрунт, тож його насіння доводилося розтирати каменем і замочувати на ніч. Хванці завжди був популярним серед торговців і сусідів, які скуповувалися в бабусі. Висушений корінь перетирали на порошок, змішували з женьшенем і вживали для зміцнення організму. Його називали «травою безсмертя».
«З тебе вийде справжня господиня», — повторювала мені мама. Вона була невисокою на зріст, стрункою і з молочною шкірою, тільки руки мала вкриті дрібненькими червоними цятками. Коли я була маленькою, мама дозволяла мені сидіти в неї на колінах і дивитися, як вона вплітає шовкові нитки, розчісуючи їх човником, немов коня. А коли мені виповнилося десять, я нарешті могла допомагати їй з важливішою роботою. Наприклад, варити шовк-сирець, щоб він став м’яким.
Саме мама навчила мене працювати руками. Вона показала, як нарізати смужками картоплю та складати з паперу віяла. Від роботи на городі на моїх долонях з’являлися мозолі, але мама шліфувала їх каменем, аж доки руки знову не ставали готовими до тонкої праці. «Хай які грубі твої руки, — казала вона мені, — м’якою тебе робить добре серце».
Доки мама показувала, як працювати руками, тато вчив працювати розумом та ні з того ні з сього ошелешував несподіваними запитаннями, які мене спантеличували й полонили. «Яка відмінність між дитиною й дорослим?» — поцікавився він на мій одинадцятий день народження. А якось, коли я не доїла свого обіду, тато сказав, не підводячи погляду: «Скільки потрібно рисових зерен, щоб нагодувати село?». Іншого разу, коли я бігала босоніж по траві й повернулась у сльозах зі шпичкою у лівій п’яті, він запитав: «Коли батько відчуває найбільший біль?». Тато спостерігав за мною допитливими, проникливими очима, ніби бачив у мені маленький корінець, готовий пробитися назовні й розквітнути.
Це мої улюблені спогади про дім: час, коли тебе оточують турботою та любов’ю, і виявами цієї любові були передані знання. Село могло зникнути, дім — знести вітром, але мені все було під силу, якщо поруч мама, тато й бабуся — наша четвірка здібних і сильних, яких єднала любов.
Коли ми залишалися вдвох, мама зазвичай саджала мене на коліна й заплітала стрічки у волосся. Спершу це були простенькі кіски, на одне-два переплетіння, та коли я дорослішала, мама вплітала золото, бісер, китиці та квіти. Мені здавалося, що волосся віддзеркалювало мамину прихильність. Що складніша зачіска, то сильніша її любов.
«Якби ми жили у Джифу, — говорила вона, поправляючи стрічку на моїй маківці, — твої численні таланти принесли б тобі стільки залицяльників, що ти не знала б, куди їх подіти». Вона повсякчас повторювала це, коли уявляла, яким було б наше життя, якби ми залишилися там. Мама завжди з любов’ю розповідала про Джифу, проте в моїй свідомості воно лишалося розмитим, недосяжним сном.
«Якби ми жили у Джифу, — думала я, — мої ступні вже були б поламані та скручені». Я знала, що в місті роблять з дівчачими ніжками. Бути господинею дому означало назавжди залишитися з понівеченими ногами, вийти заміж за заможного чоловіка, народити йому дітей і старіти зі стопами, що зростаються у грудочки висохлого, розтрісканого місива. Такого майбутнього я не хотіла. У нашому селі в найчестолюбніших родинах донькам ламали ноги в п’ять років — найкращий вік для цього. У п’ять кістки ще не надто тверді,
