Син сонця - Мирослава Горностаєва

Він підійшов до дитини, сів на циновку і взяв малюка на руки, затуливши його рукавом білої шати.

Радга молитовно склала долоні. Від нічного гостя струменіли тепло і спокій. Як від Сонця, коли воно не пече, не палить, а ласкаво зігріває вологу долину Ґанги.

— Все буде гаразд, — зрештою мовив гість. Він поклав малюка на низьке дерев'яне ложе і почав водити над його тільцем рукою. Радга з Мадгою потім присягались, що бачили сяйво, яке випромінювали пальці цілителя. Скінчивши, брагман прикрив хлоп'я полотнинкою і сказав:

— До ранку одужає. Не хвилюйтесь.

— Чим ми можемо вам віддячити? — розчулено спитав Адгіратга. Гість не відповів, бо якраз узяв до рук дарунок Кунтідеві.

— Він золотий, — похапцем мовив сута, — візьміть… За здоров'я мого сина…

— Для чого? — почувся з-під покривала глибокий голос, — але це — недобра річ… Де ви її знайшли? Адже це не ваше?

— Подарувала княгиня Прітга Кунтідеві, - втрутилася Радга, — сказала — для Васушени… А він одразу ж захворів…

— Княгиня…,- мовив брагман задумливо, — Прітга хоче позбутись попередження. Перекласти його на чиїсь плечі. Вона думає, що, коли не бачитиме цієї прикраси, то її душу огорне спокій. Але спокою не буде!

— Попередження? — цікаво перепитав Адгіратга. Мадга присунулась поближче, а Радга боязко торкнулась до браслета, який гість поклав поруч із хлопчиком, і обережно приміряла його на свій зап'ясток.

Наче спалах яскравого світла осліпив Радгу, і вона раптом побачила замість знайомої спочиваленьки поле кривавої битви.

Сонце вже хилилось на захід, але бій ставав усе запеклішим. Десь поруч кричав, трубив поранений слон… Мертві, їх було так багато… Воїни з усіх кінців Бгаратаварші: світлошкірі арії, смагляві метиси, темнолиці млеччхи[9] бо-зна якого племені…

Віддалік од місця, де стялися в смертельному герці піші воїни, зближувались дві колісниці. Сута Адгіратга, аби міг це бачити, сказав би, що обидва бійці-ратгіни[10] є великими вельможами. Принаймні, в одного з них за колісничного був кшатрій, багато вбраний та з золотими сережками у вухах, що вказувало на князівське походження.

— Карно, — сказав вельможа-візничий, — онде той, кого ти шукаєш!

Ратгін видобув з сагайдака чорну лаковану стрілу з візерунком у вигляді змії.

— Тебе я зберігав до останку! — мовив майже весело, — не підведи ж, люба!

— Може б ти замінив стрілу? — крикнув, напівобернувшись, вельможа-візничий, — ця закоротка!

— Я ніколи не примірююсь двічі, - сказав синьоокий Карна, натягуючи лука, — і хитрощі мені не до лиця! Помовчи хоч зараз, Шальє! Я й так знаю, що ти мене ненавидиш… друже. Знаєш добру пораду: «вислухай друга і зроби навпаки»

Колісниця супротивника наближалася. Вже можна було розгледіти жовті шати візничого, який, мов на глум, не вдягнув навіть шкіряного нагрудника. Над вухом у Карни свиснула стріла: ворог не гаяв часу.

— Не підведи, «Віджая», — прошепотів воїн ще раз, вже до свого лука, і спустив тятиву.

— Це тобі, Пхальгуно! — вигукнув Карна. Візничий у жовтому на колісниці суперника, почувши смертоносний свист, зробив неймовірне, спинивши повіз з усього розгону. Коні впали на коліна. Чорна стріла Карни, замість того, щоб вп'ястися у горло ворога, рознесла на друзки його шолом з закріпленою на ньому дорогоцінною діядемою з перлин.

Від удару воїн повалився на дно колісниці. Візничий у жовтому кинув швидкий погляд на повіз Карни, що з розгону пронісся поруч, а тоді крикнув до свого ратгіна:

— Арджуно, ти живий?

— Він мені за це заплатить! — видушив ратгін, обмацуючи ґулю на лобі. На вродливому лиці воїна, що рисами нагадувало обличчя того, хто трохи його не вбив, похмурим запалом бою горіли видовжені карі очі. Очі княгині Кунтідеві…

— Підглядати чужу карму небезпечно, — почула Радга чийсь голос. Видиво почало розпливатися. Жінка зрозуміла, що вона лежить на підлозі, а перелякана Мадга кропить їй лице водою.

— Що це було? — прошепотіла Радга, звертаючись до людини в білому, — що це було, о поштивий брагмане? Якісь чари? Хто ці воїни?

— Це було попередження, — сказав брагман, — і призначалося воно певній людині. Вельможна Кунтідеві теж побачила це, але не зробила нічого, аби відвернути лихо. Колись брати таки зітнуться в двобої, і в цій битві не буде переможців.

Двічінароджений зняв браслет з руки Радги і провів над ним долонею.

— Він не є небезпечним, — сказав, — заховайте його, але самі не вдягайте. Через кілька років це буде просто прикраса.

Брагман віддав браслета Адгіратзі і підвівся. Сута, ввесь час кланяючись, провів його до дверей.

— Як вас звати? — запитав, — за кого нам молитись і якому храму найперше приносити жертви?

— Я — Вікартана,[11] — відповів брагман після недовгої паузи.

— Служитель Сур'ї? — здивувався Адгіратга, — але в околиці немає храму Сонця…

Адгіратга затнувся. Таємничій цілитель зник. Сута навіть не почув, як той зійшов з ґанку.

— Дивина, — пробурмотів Адгіратга, повертаючись до спочиваленьки, — Радго, як там малюк?

— Гарячка минула, — озвалась Радга тихо, — чоловіченьку, а що робити з браслетом?

— Покладемо до сховку, до отого, що було в кошику, — мовив візничий, — але що ти бачила, люба?

— Криваву битву, — прошепотіла Радга, — воїни билися і кінно, і пішими, і на слонах, і на колісницях… Один з них, з тих воїнів, був схожим на княгиню Кунті…

— Якщо це й попередження, то не нам, — мовив сута полегшено, — що нам до княжих чвар? Ми — люди маленькі…

Зранку Радга таки збігала до заклинача хвороб. Той сказав, що хлопчика було зурочено