Син сонця - Мирослава Горностаєва

Радга обережно розгорнула мокрий шовк. Маля, геть обкаляне, виявилося хлопчиком місяців трьох — чотирьох від народження. Саме в такому віці помер третій синок Радги.

Дружина колісничого похапцем обмила свою знахідку і обтерла краєчком сарі. Тоді загорнула дитя в край головного покривала, підхопила порожнього кошика і щодуху побігла додому, покинувши на березі білизну.

Сута Адгіратга, прийшовши увечері, вельми був здивований, побачивши у дворику цілий гурт сусідок, чиюсь козу та великий кошик, повний якогось шмаття. Радга сиділа на ґанку в оточенні жіноцтва і годувала чиюсь дитину з глиняної пляшечки, заткнутої вовною.

— Що сталося? — спитав колісничий.

— Ваша дружина, шановний Адгіратго, — пояснила одна з жінок, — знайшла у річці дитинку! Хлопчика!

— Боги… Боги послали, — зашепотілись жінки, — Боги послали Радзі сина замість її померлих діточок!

Радга, сяючи щасливим усміхом, відгорнула краєчок пелюшки. Сута обережно погладив дитячу голівку і спитав півшепотом:

— А чим годувати малого?

— Мадга позичила нам козу, — відповіла Радга незворушно, — а ви, мій пане і повелителю, щоб і близько не сміли підходити до грального столу, бо руки праником повідбиваю. Нам треба купити корову і віддати пожертви на храм Лакшмі.[5] Чи чули, чоловіченьку?

— Авжеж, — розгублено мовив сута, — А що там у кошику?

— Сусідки принесли для нашого знайди пелюшок… Чоловіченьку, любий, вся вулиця певна, що дитинка послана нам Богами!

Сута поскріб потилицю.

— Мабуть кину я грати в кості, - сказав, — та будемо збирати гроші. Аби наш син учився своїй справі у найкращого сути Гастінапуру. Він ще возитиме колись дітей князя Дгрітараштри.

— А може, майбутніх синів князя Панду! — мовила мрійно Радга, — говорять, що він одружується…

— Так, — солідно кивнув головою княжий колісничний, — і, кажуть, бере за себе князівну Бгоджі, Прітгу Кунтідеві. Так що без діла наш хлопчик не залишиться.

Коли сусіди розійшлися по домівках, сута змусив Радгу ще раз оповісти про її знахідку.

— У кошику? — перепитав, — в якому?

— Ось він, чоловіченьку… Обмазаний глиною, аби вода не пройшла!

— Цікаво, — буркнув Адгіратга, — яка ракшасі могла вкинути до річки власного сина?

Він викинув з кошика закаляні пелюшки і видобув зі дна щось загорнене в білу шмату.

— Дивись — но, Радго!

У згортку були чоловічі сережки у вигляді сонячних дисків та оберіг, що нагадував невеличкий панцир черепахи. Всі три речі виблискували щирим золотом.

— О-ох! — вирвалося в жінки.

— Наш хлопчик — син кшатрійки, — мовив сута, роздивляючись прикраси, — може вона зогрішила з кимось з нижчої варни?

— Може він — син брагмана! — палко заперечила Радга.

— Такі прикраси носять вояки, а не знавці Вед.

— Ну, певне, мати з брагманів, а батько — кшатрій!

— Чи не все одно тобі, жінко? — припинив суперечку Адгіратга, — нині він син сути. Та й по всьому.

Через кілька днів мандрівний брагман нарік хлопчика Васушеною — «народженим з дорогоцінностями». Радга роздала належну кількість пожертв, а її чоловік проказав молитву великій Ґанзі, що принесла до них у дім щастя. Подружжя променіло тим щастям, а платня княжого колісничного ниньки майже вся витрачалася на потреби дорогоцінного немовляти. Лише іноді Радга задумувалась над тим, хто справжні батьки їхнього Васушени, і промовляла становчо:

— В цієї жінки немає серця. Ракшасі[6], як є ракшасі…

Потім брала дитинча на руки і шепотіла:

— Моє ти сонечко…

Адгіратга погідно кивав, насолоджуючись щастям дружини.

— Сонечко моє, не крутись, посидь спокійно! — вмовляла Радга. Малюк радісно забубонів у відповідь щось незрозуміле і простягнув до матері пухкі рученята, внизані разками дешевенького намиста. Радга, сміючись, намагалася пригладити гребінцем хлопцеві біляві кучері. За ті кілька місяців, що пройшли від дня, коли Радга почула у воді дитячий плач, хлоп'я виросло і вигарніло. Тепер це був товстенький опецьок, білошкірий та світловолосий, наче справжнє сонечко. Жінка обожнювала виціловувати всі ямочки та «поворозочки» на тільці свого маляти і геть обвішала дитину намистечками — оберегами та амулетами «від лихого ока».

Сусідка Мадга, котра заскочила до Радги позичити кухля, дивилася на подругу з легкою заздрістю. Сьогодні бо в Гастінапурі мало відбутись велике свято. Князівна Бгоджі, котра півроку тому заручилась з гастінапурським княжичем Панду, нині прибувала до міста, аби поєднатися з обранцем. Адгіратга ж, як візничий старшого брата Панду, князя Дгрітараштри, знав багатьох вояків з палацової охорони, і вони пообіцяли пропустити Радгу вперед, на місця знаті. Вона мала побачити зблизька красуню Кунті та інших шляхетно уроджених жінок.

— Не забудь же розповісти, які на них будуть прикраси, — наставляла Мадга сусідку. Та радісно закивала, ухопила малюка з циновки і посадовила собі на згин ліктя.

— Поглянь — но, Мадго, чи хороше мені?

Мадга кивнула. її подруга і справді зодяглась як шляхетна пані: вбрала шовкове сарі, та сандалії з візерунками, підвела очі, навела рум'янок. Прикраси, щоправда мала не золоті, але то вже неважливо. Найголовнішою прикрасою Радги була чудова дитина. Кучеряве синьооке хлоп'я в шовковій блакитній сорочечці розчулило б і найтвердіше серце.

— Радго! — вигукнула сусідка, — а воно навіть на тебе схоже!

Замолоду Радгу називали «Сітою»[7] за русяве волосся і світлі очі, тож вона сприйняла комплімент як належне.

— Звісно ж! Адже я його мати!

— Ти наче й справді віриш, подруженько, що сама його народила…

- Іноді