Паперові солдати - Брати Капранови

— Оперуповноважений, самі знаєте.

— Можна на ти.

— Так точно. — Слухняно погодився старлей, але перед тим, як почати наступну фразу, поворушив губами, неначе тренуючись. — Сам... знаєш, недобиті поліцаї, старости, націоналісти. Але в нас там тихіше, не те, що тут.

Маркелов реготнув:

— Це ти ще у селах не був. Зараз у нас спокій, а ще два роки тому я взагалі боявся один вночі ходити. Їх місцеві так і називають — нічні.

Стекляр зміряв оком русявого ніжинця:

— Ну а на фронті чим займався?

— В політвідділі, — опустив очі той. — Бібліотекарем.

— Ого! — присвиснув Маркелов. — Оце герой!

— Відставить! — скомандував раптом Стекляр.

— Старлей, це ти кому команди роздаєш? — підскочив зі стільця обурений Маркелов. Не тільки званням, але й габаритами він явно переважав керівника групи, і це не віщувало нічого доброго.

— Не старлей, а Борис, — несподівано м’яко відповів Стекляр. — А тебе як?

— Михайло, — просопів Маркелов, і, не знайшовши іншого продовження розмови, невдоволено всівся на місце.

— Так-от, Михайле, нам доведеться працювати разом, а значить сваритися не варто. Це заважає роботі.

Стеклярові, який пройшов війну артилеристом, теж не сподобалося «бойове минуле» ніжинського колеги, але він згадав дитячу приказку про комаху, з якої добра хоч трохи, і вирішив, що бібліотекар згодиться для ведення документації — роботи, яку ненавидить будь-який слідчий, а тим більше оперативник. Так що начальник управління насправді не помилився зі складом групи: бойовий опер Маркелов буде займатися силовими операціями, паперова душа Мудрицький фіксувати все для справи, а керівник, або «мозга», як назвав його полковник, — аналізувати і скеровувати.

— Отже, — Стекляр поклав на стіл фотокопії малюнків невідомого художника. — Які будуть пропозиції? Почнемо з Михайла, який ніжинський.

Мудрицький тильним боком долоні витер піт з чола. В кімнаті стояла задуха.

— Пробачте, але я не знаю тутешньої ситуації. Якби взяти Ніжин, я би почав з інтелігентів. З них багато хто малює.

Маркелов, що мав приємну властивість швидко відходити від суперечок, видобув пачку цигарок.

— Будеш?

— Дякую, не курю, — ввічливо відмовився Мудрицький.

— Ніжний ти, ніжинський, — несхвально сказав капітан, сам закурив і дав прикурити Стекляру. — Інтелігенти — це у вас в Чернігові. А тут чим задріпаніше село, тим більше цієї націоналістичної зарази.

— Що пропонуєш? — запитав Стекляр, пустивши дим.

— А що пропонувати? Взяти бійців та потрусити хутори. Десь там він сидить, слово даю.

— А як не знайдеш?

— Іще потрусити. Знаєш, груші іноді довго трусять, поки попадають.

Від вогню цигарок, здавалося, в кабінеті стало іще спекотніше. Стекляр підійшов до вікна та відчинив його навстіж, благо дивилося воно у внутрішній двір, а тому боятися чужих людей не випадало.

— Ну нехай. А як ти зрозумієш, що впіймав того самого художника? Навіть якщо впіймаєш?

— Ну як, — Маркелов на мить розгубився, — Він сам скаже.

— А якщо не скаже?

— Мені скаже, — запевнив капітан і рефлекторно стиснув кулак.

— А якщо скаже, а листівки потім знову підуть? Це ж ООН, Америка. Ми відрапортуємо, що впіймали, а він насправді десь у США сидить, чи у Мюнхені під американським крилом.

Мудрицький, неначе у школі, підняв руку:

— Дозволите?

— Валяй, — сказав Маркелов розважливо, і осікся, дивлячись на молодшого за званням керівника групи.

Той кивнув.

— Наскільки я зрозумів, шукають не лише у нашій області?

— Правильно зрозумів.

— Тоді, може, варто встановити зв’язки з іншими групами, щоб координуватися?

— Мабуть, що варто. Але поки що нема чого координувати.

Маркелов підійшов до вікна і влаштувався з цигаркою на підвіконні поруч зі Стекляром.

— Ну добре, мозга, а ти що пропонуєш?

Той видобув з-під комірця мокрий вже носовичок, акуратно розклав його на підвіконні для просушки, а на зміну видобув свіжий із нагрудної кишені. І лише потім відповів:

— Знаєш, Михайле, я вважаю, що впіймати когось можна лише тоді, коли знаєш, кого ловиш.

Маркелов здивовано змахнув руками:

— Як це, кого? Художника.

— А звати його як?

— Звідки я знаю?

— Отож, — Стекляр акуратно склав свіжий носовичок у довгу смужку і взявся засувати під комірець кітеля. — Зрозуміло, я не відкидаю твоєї пропозиції. Потрусити хутори ніколи не зайве. Але для початку треба з’ясувати особу того, кого ми шукаємо... Старший лейтенант Мудрицький!

— Я! — відгукнувся ніжинський бібліотекар.

— Напиши, будь ласка, рапорт до керівництва і попрохай, щоб до нас передали усі нелегальні матеріали, вилучені у населення. Особливо ті, де є малюнки чи щось подібне — журнали, газети, листівки.

— Єсть! — старлей сів за свій стіл і вмокнув перо у чорнильницю.

— І ще, — Стекляр затягнувся цигаркою і випустив за вікно довгий струмінь диму. — Зроби відношення до господарської частини, щоб нам виділили друкарську машинку. Бо документів, я бачу, буде до чорта.

— Навіть відсотків на двадцять більше, ніж до чорта, — хихотнув Мудрицький, який у цій справі безсумнівно почувався докою.

Вдалий жарт ніжинця оцінив навіть капітан Маркелов, реготнувши:

— Це точно.

А керівник групи лише посміхнувся.

3

Художник Рогов жив на вулиці Калініна, неподалік від краєзнавчого музею, який, втім, містяни поміж собою все ще називали резиденцією Коха, або просто «гауляйтером». Прохолода, яку дарувала річка Устя, буяння зелені, тихий, тінистий двір... Лейтенант Стекляр зупинився перекурити, щоб зосередитися перед важливою розмовою. Справа зрозуміла — коли хочеш упіймати художника, треба звернутися до іншого художника. Свояк свояка, як то кажуть. А якщо художник крім іншого ще й майор у відставці, як Рогов, і колишній смершевець — тим краще. Бо не кожен художник захоче допомагати контррозвіднику. А от контррозвідник контррозвіднику завжди допоможе, все розкаже і зайвого не спитає, бо знає службу.

Майор-художник Рогов виявився сивим із залисинами дядьком у галіфе, капцях на босу ногу та майці з плямами синьої фарби поверх волохатих грудей. Попри такий підкреслено цивільний вигляд Стекляр ще на порозі козирнув:

— Я з обласного управління МҐБ. Потрібна ваша допомога.

— Ага! Знадобився-таки Рогов! Знадобився! — у голосі художника зазвучали переможні нотки. — Ну, заходь, заходь, коли прийшов!

У коридорі стояв відчутний запах розчинника. Стіни займали картини — у два, а то й три яруси, з-під високої стелі аж до підлоги. Приглушені тони старих полотен, потрісканий