Українська література » Сучасна проза » Паперові солдати - Брати Капранови

Паперові солдати - Брати Капранови

Читаємо онлайн Паперові солдати - Брати Капранови
рука, так само зашкарубла та брудна, а за нею на поверхню виринуло бліде обличчя із чіпкими очима. Антося уважно розглядала його, немовби вивчаючи.

— Дядьку, а ви з лісу? — запитала вона без тіні остраху.

— З чого це ти взяла? — хрипко запитав дядько, висуваючись з пивниці.

— Та от, взяла, — гордовито сказала Антося. — А де той, що без ноги?

При цих словах і без того зіщулені очі дядька звузилися просто у щілини, а палець торкнувся спускового гачка автомата.

— Ні! — закричала Устина, закриваючи дочку своїм тілом.

Устина сиділа на кухні край столу, а Грім, районний провідник ОУН, ходив кімнатою, склавши руки за спиною. — Звідки дитина знає про безногого? Ти сказала?

— Та ні, вона слід у лісі побачила, а потім біля ґанку. Од дерев’яної ноги. Вона знає. У діда Гандрея така, він ногу на першій війні втратив.

Невисокий чорнявий Грім різко обертався кожного разу, коли ставив питання. Тоді його худорляве тіло випиналося під тертою вицвілою гімнастеркою вузлами м’язів і тут-таки розпрямлялося, немов пружина.

— А про те, що ми у пивниці?

Щоб приховати тремтіння пальців, Устина зробила рух, поправляючи сорочку на плечі. Вона й досі не могла отямитися.

— Антося побачила, що стільці біля столу відсунуті. І килимок над лєдою. Думала, що батько повернувся.

— А батько де? — знову несподівано обернувся провідник.

— То вам ліпше знати. Скільки років, як до ваших подався.

Грім на мить зупинився, звів брови над тонким переніссям, про щось міркуючи. Його сіре, як у всіх нічних, обличчя приховувало емоції так, що не можна було вгадати, куди поверне розмова.

— Щось вона в тебе занадто розумна... І взагалі, що тут робить дитина? Тебе ж попереджали, щоб зайвих у хаті не було.

— Вона не зайва! Я її завтра до діда Гандрея відправлєю, — Устина раптом підняла очі від столу і з викликом подивилася на провідника. — Зайва... Диви, який шмиткий! Ви же самі раніше прийшли. Іще навіть криївка під загатою не гутова. Самі винні.

Це була правда, за розпорядженням проводу все мало бути готовим до вересня, тобто за два місяці. Але Грім у відповідь люто стукнув по стіні кулаком:

— Ми прийшли раніше, бо так треба було. Це не твого розуму справа. А з дитиною маємо щось робити.

— Що значить, щось робити?! — голос Устини напнувся, як струна.

— А то і значить. Діти небезпечні. Вони язика за зубами не тримають.

— Я же сказала, що завтра до діда відправлєю...

— Нікуди ти її не відправлєєш! — грубо перервав Грім, дошкульно перекривляючи її вимову. — Бо усе розпатякає. Кругом міліція, стрибки, партійців розвелося...

Устина роззирнулася по кухні, неначе шукаючи там підказки:

— А що ж рубити? — від розгубленості вона «заукала», як стара волинська баба.

— Не знаю, що робити, — різкий голос провідника примусив кухонний посуд тремтіти на полицях. — Залиш її поки тутечки, і коб ні з ким зі чужих не гувурила... Тьху ти.

Він сам був з цих країв, тому нерідко збивався на волинський говір, але одразу брав себе в руки.

— Та звідки у нас тутика чужі? — зітхнула з полегшенням Устина. — Футор.

Грім нарешті призупинив своє безкінечне ходіння і примирливо гмикнув:

— Тим краще. Але як з’явиться хтось, щоб її не було.

— А де ж я її діну?

— Де хочеш. У льох, на горище, в сарай. Щоб з чужими ані слова. Зрозуміла?

— Та зрозуміла ж... — пробурмотіла Устина і раптом заплакала. — Ой доню, доню, що ж ти наробила!

Провідник Грім подивився на неї, махнув безнадійно рукою, взяв з підвіконня автомат і вийшов геть.

2

Липень видався спекотним, так що відкрита кватирка кабінету не рятувала від струмків поту під кітелем, а для того, щоб комірець до кінця дня не перетворився на брудну ганчірку, доводилося підкладати під нього носовичок — хай навіть ціною порушення статуту, але це допомагало. У цю пору єдиним місцем, де можна було трохи відпочити від всеприсутної спеки, слугувала тюрма, яка після остаточного знесення замку Любомирських, залишилася найвидатнішою спорудою міста Рівного. Зведені понад сто років тому товсті камінні стіни оберігали камери від сонячного світла. А у прохолодних темних підвалах знаходилися кімнати для допитів, де офіцери управління МҐБ охоче, навіть по декілька разів на день, допитували ув’язнених. Звісно, нічні допити вважалися ефективнішими за денні, але зрештою офіцери — теж люди, тим більше, що націоналістичній гадині все одно скоро прийде гаплик, банди УПА після ліквідації свого главаря Шухевича доживають останні дні.

Старший лейтенант держбезпеки Борис Стекляр не поспішав ставити запитання підозрюваному, насолоджуючись вогкою прохолодою підземелля. Перед ним на прикрученому до підлоги стільці сидів сухоребрий хлопець, приконвойований з Костополя, а на столі лежала листівка, яку знайшли у його кишені.

— Людей у ярма запрягли, — Стекляр вивчав білі літери на чорному тлі, яке символізувало пашу. Зверху на паші стояла родина, запряжена у плуг, яку підганяв батогом черевань із написом «ВКП(б)» на грудях. — Ну і хто ж, на твою думку, запряг людей у ярма? — підняв він очі на хлопця.

Той жалібно скривився:

— Дядю, пустіть! Це на бакун. Їй-бо, не дивився, що намальовано. Дядю...

Усі вони так кажуть: «На бакун», тобто на махорку по-тутешньому. «Знайшов, не бачив, не чув» — стара пісенька. Стекляр підвівся з-за столу, і хлопець одразу боязко скулився:

— Не бийте, дядю!

Стекляр посміхнувся. Мабуть, колеги з району не дотримувалися інструкції, яка забороняла застосовувати фізичні засоби впливу до малолітніх. Осьо і сорочка порвана на спині. Ну, їм там, звісно, можна, бо до начальства далеко, а тут, у Рівному, спробуй-но порушити правила — одразу хтось настукає, і матимеш гембель. Бити малолітніх не можна. Заборонено. А тому для допитів вигадали інший спосіб — високий стілець із сидінням, нахиленим вперед. Якщо на такий посадити шмаркача і руки звеліти покласти попід стегна, то за півгодини м’язи дерев’яніють так, що й бити не треба.

Проте цьому цуценяті не варто знати таких подробиць. Хай боїться биття, коли так йому зрозуміліше. Старший лейтенант держбезпеки заклав руки за спину і повільно обійшов підозрюваного по колу. Той слідкував за ним переляканими очима і судомно здригався, чекаючи на удар.

— Де ти взяв листівку?

— Най... найшов.

— Це

Відгуки про книгу Паперові солдати - Брати Капранови (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: