Паперові солдати - Брати Капранови
— Ні, то наші.
— Інших не бачила, — Антося знову нахилилася до капусти.
— А як побачиш, то скажеш?
— Кому?
— Маркелов нахилився до неї.
— Мені.
— Вам не скажу.
— Чому? — зацікавився капітан.
— Бо ви зара пуїдете, то де я вас знайду? Бабці скажу.
— Розумниця, — офіцер похитав головою. — А це що таке? — палець його вказував на блюдечко з чорнилом, що так і залишилося на столі.
— Це? — Антося відклала ніж і вмочила у блюдечко пальчик. — Сік з чорниці, я в лісі назбирала. — Вона облизала його, потім ще раз макнула у блюдечко та простягнула Маркелову. — Хочете?
— Тьху ти! — плюнув той, потім виструнчився і вийшов з кімнати, надягаючи на ходу кашкета. — Поїхали! — скомандував він бійцям, а тоді вхопив ще одне яєчко з баби Мартиного фартуха, підкинув у повітря і спритно впіймав. — Нема чого воду варити. В нас іще багато хуторів.
Біля воріт він помітив Устину, що саме верталася від корови з повним відром молока, питати ні про що не став, а мовчки перехопив з її рук важке відро, одним рухом підняв і взявся жадібно пити через край, так що краєчками губів потекли білі цівки, тоді поставив відро, обтерся рукавом та махнув солдатам, щоб займали свої місця у мотоциклі.
Чоловік з горища проводжав поглядом гостей, і тільки коли вони поїхали, здіймаючи за собою стовп куряви, його рука розпружилася і залишила автомат.
Устина біля ґанку намагалася відтерти чорнило з Антосиних губів — хай там уже з брудним пальцем, а ходити синьогубою дитині не годиться.
— Нахилися трохи, коби сукню не закрапати, — вже і в самої пальці зробилися синіми від цього чорнила, а воно не відтиралося.
Тим часом Грім на горищі вичитував Гнатові.
— Ти коли їх побачив? Га? Чому так швидко під’їхали?
— Так мотоцикл же, — намагався виправдатися той.
— І що? За скільки мотоцикл здолає два кілометри, що від повороту на село? А ти коли свиснув?
Гнат опустив очі. Він і справді задивився на Антосю з ляльками, тому й проґавив, але зізнатися у цьому, звісно, не міг. Тим більше Громові, який сам ніколи не дозволяв собі жодного порушення правил, ба навіть простої вольності. І цього ж таки абсолютно справедливо вимагав від решти.
— Я впізнав цього капітана, — замість відповіді пробурмотів він.
— Якого? — одразу зацікавився Грім.
— Що тут командував. Маркелова.
— Звідки його знаєш? — провідник дивився на бійця гострим допитливим оком.
— Моїх вивозив на Сибір. Мати, батька, сестричку. Усіх. А хату віддали Микольці, нашому стрибку.
Грім потер обличчя рукою, помовчав і врешті мовив:
— Ти, Гнате, облиш ці думки. Маєш задачу від командування — навчитися гравюрі. Маєш задачу від мене — нести варту. Все інше — зайве. Цей капітан, інші — все. Ти служиш Україні, а не зводиш рахунки, втямив?
Гнат сидів мовчки, втупившись у власні коліна. Побачивши, що хлопець затявся, Грім взяв паузу, визирнув у щілину між дошками, оглянув дорогу, що зміїлася до села, — там було спокійно. Потім глянув на співрозмовника — за цей час його поза не змінилася. Провідник повивчав деякий час підлеглого, а тоді суворим та офіційним тоном скомандував:
— Друже Гнат!
— Слухаю, — хлопець підвівся та неохоче виструнчився.
Він був височенький на зріст, і провідникові доводилося віддавати команди немовби знизу вгору — не найприємніша позиція.
— Як командир наказую: викинути з голови всі спогади, думки та плани. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Не так, не так. Як треба відповідати бійцеві?
— Так, друже провідник!
— Оце вже краще. — Грім критично глянув на підлеглого, похитав головою, але більше нічим не висловив свого невдоволення. — Початуєш іще годину, а потім я тебе зміню. І дивися, щоб без помилок!
З цими словами Грім спустився драбиною вниз. Устина витирала доньці обличчя подолом своєї довгої спідниці:
— Що за дитина! Не може на місці сидіти, весь час залізе, куди не тре!
— Чого ж не тре? Цього разу вона залізла саме туди, куди тре, — почувся раптом хрипкий голос.
Усі обернулися. На ґанку стояв чоловік у простій сорочці та вицвілих суконних галіфе. Одна їхня штанина була заправлена у чобіт, а друга — заправлена за пасок, бо на місці ноги виднівся грубий дерев’яний протез. Кінець протеза з гумовою набійкою на ньому впирався у землю. Бліде обличчя чоловіка прикрашали великі виразні очі, що уважно дивилися з-під високого лоба, який непомітно переходив у широку лисину. Невелика світла борідка та густі вуса робили його схожим на стародавні панські портрети.
— Друже Зот! — одразу підхопився Грім. — Вам не можна! Тут чужі!
— Це хто чужий? Жінка, яка нас годує, чи дівчинка, яка нас врятувала? — той, кого провідник назвав Зотом, посміхнувся так, що обличчя пішло зморшками.
Його, мабуть, можна було б прийняти за адвоката чи професора, якби замість простої сорочки перевдягти у костюм з краваткою, і якби не потворний протез.
— Але наказ командування! — заступив був дорогу Грім, проте чоловік уже не зважав на його слова.
— Ну Антосю, ну розумнице, покажися дядькові Зоту! — він сперся на Грома однією рукою, і той, хоч і насупив брови, змушений був допомогти інвалідові спуститися сходинкою на землю.
Зот підійшов до Антосі, що долонькою гладила натерту мамою губу, і нахилився до неї:
— Ану, розкажи, як ти здогадалася, що там лежить на столі.
Антося дивилася на нього по-дитячому серйозно.
— Тебе звати дядько Зот?
Зот кивнув.
— Мама каже, що за собою тре прибирати.
Устина сплеснула руками:
— Антосю, що ти таке говориш!
Дочка обернулася до неї:
— Ти ж мене свариш, коли я лишаю свої речі!
— Правильно, — Зот схвально кивнув. — І мене хай насварить, старого дурня.
— Боже, що за дитина! — Устина лише зітхнула.
Грім уважно зазирнув у обличчя дівчинки і зсунув брови:
— Ти не відповіла на питання. Звідки знаєш, що лежало на столі?
Антося безтурботно знизала плечима:
— А я не знаю. Я побачила, що це не наше. І зробила, коб ті подумали, що воно наше.
Грім недовірливо насупився, а Зот підняв брови:
— То ти не знаєш, що за дошку врятувала?