Паперові солдати - Брати Капранови
Зазвичай з такими справами розбиралися на місцях. Протокол, допит, зізнання, стаття 54-10. Але цього чомусь переправили до області. Такий сміливий, що не зізнався? Стекляр кинув оком по худорлявій хлопцевій фігурі і недовірливо скривив губи. Цей шмаркач не витримає навіть щигля по лобі. Значить, колеги хочуть зняти з себе відповідальність. Значить, це чийсь синок чи хрещеник. Якогось бонзи. Піймали з листівкою, то де дітися — як відпустиш, на тебе самого напишуть, а як посадиш, то матимеш клопіт із місцевим начальством. Кому воно треба? От і посилають в область: хай там розбираються, а ми вмиваємо руки. Понтії Пілати костопільського розливу.
Стекляр підійшов до хлопця, взяв його за підборіддя:
— Ну?
І тут на столі задзвонив телефон.
— Слухаю!
— Товаришу старший лейтенант держбезпеки! Вас викликає начальник управління.
— Зрозумів. Буду.
Шмаркач на стільці вже доходив до кондиції, але що поробиш — начальство є начальство. Стекляр викликав конвойного, ретельно помив руки, як завжди робив це після допитів, та швидко попрямував до будинку управління, який причаївся поруч із тюрмою. Зручно, далеко ходити не треба. Якби ще не клята спека.
В кабінеті начальника управління крім господаря його зустріли двоє людей. Один — кремезний капітан з шишкуватою головою — оперуповноважений, здається, з Клевані, от тільки прізвище вилетіло з голови. Другий — зализаний, немов школяр-відмінник, старлей, що його Стекляр ніколи до того не бачив, це точно, бо зорову пам’ять він мав відмінну, найкращу у новосибірській школі контррозвідки.
— Старший лейтенант держбезпеки Стекляр! За вашим наказом прибув!
— Сідай, — опасистий полковник Шевченко вказав рукою на найближчий до себе стілець із м’яким шкіряним сидінням. — Читай, — він посунув до Стекляра аркушик з шапкою «Министерство государственной безопасности СССР».
Ого! З самої Москви!
— Вголос читай! — наказав полковник.
— Обласним управлінням МҐБ, — Стекляру від хвилювання стисло горло, і він прокашлявся. — Обласним управлінням МҐБ. Ці малюнки підкидають до посольств делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. Задум провокаторів — переконати громадську думку Заходу, що на Україні немовби йде масова збройна боротьба проти Радянської влади. Ваше завдання: розшукати автора малюнків і припинити його антирадянську діяльність. Міністр МҐБ СССР Абакумов.
У кабінеті запанувала тиша, усі присутні ніби перетравлювали почуте.
— Розумієте, що це означає? — перепитав полковник, багатозначно постукавши пальцем по зеленому сукну стола.
Усі офіцери кивнули головами.
— Ні, ви не розумієте, що це означає. Шість років, як ми перемогли Гітлера! Як поставили на коліна половину Європи! І що?
Полковник обвів очима присутніх, гості опустили голови, наче відчуваючи свою провину за цю прикрість, і лише Стекляр сміливо зустрів погляд начальства.
— Товаришу полковник, — почав він.
— Ну? — голос Шевченка задзвенів грізними нотками.
— Там написано про малюнки...
— Ну?
— А про які саме? Бо коли шукати художника, то треба побачити малюнки...
Полковник гмикнув:
— Кхм. Ну звісно, малюнки, — він видобув з конверта аркушики фотокопій і щиглем послав їх гладкою стільницею у бік підлеглих.
Офіцери схилилися над столом, роздивляючись. Це були листівки, карикатури, побутові сценки, за стилем дуже схожі на те, що десять хвилин тому Стекляр бачив у кімнаті допитів. Малюнків було багато. На них — люди з автоматами і прапорами, гострі, заламані фігурки селян, гротесковані постаті жирних радянських чиновників та міліціонерів. А головне — написи. «Воля народам! Воля людині!», «Слава Україні! Героям слава!».
— За Українську Самостійну Соборну Державу! — вголос процитував полковник. — Самостійну! І це на сьомому році Перемоги! На тридцять третьому році Революції!
— Ну, такого і в нас багато ходить, — зауважив клеванський капітан. Стекляр пригадав його прізвище. Здається, Маркелов.
— І що, пропонуєш цим пишатися? — полковник Шевченко знову почав метати блискавки. — Питання в тому, чому воно в нас досі ходить?
— Друкують десь, — розвів руками Маркелов. У розмові з начальством він тримався по-простецьки, мабуть, за браком в арсеналі інших інтонацій.
— Друкують, — передражнив підлеглого полковник. — Ти мені знайди, де друкують і хто малює! Зрозуміло?
— А може, це не в нас? Може, в іншій області або з-за кордону присилають, — продовжив свої невигадливі міркування капітан.
— Може, — погодився Шевченко і недобре зіщулився. — А може, і у нас. А може, під носом у тебе в Клевані, — голос полковника знову загримів. — Сидить, розумієш, і малює, а ти й не знаєш.
Молодші за званням перезирнулися, відчувши раптову зміну атмосфери у кабінеті, а капітан лише знизав плечима — начальственна гроза явно не справила на нього жодного враження:
— Та хіба за кожним наглянеш?
— А за кожним і не треба, не кожен малювати вміє, — єхидно зауважив Шевченко і рішуче ляснув долонею по столу. — Одне слово, в управлінні створюється спеціальна оперативна група у складі: капітан держбезпеки Маркелов.
— Я! — підхопився той.
— Старший лейтенант держбезпеки Мудрицький, прибув до нас з Ніжина.
— Я!
— Та старший лейтенант держбезпеки Стекляр.
— Я! — звівся на рівні Стекляр.
Полковник уважно оглядів усіх трьох офіцерів, що виструнчилися біля столу.
— Керівником групи призначається... — він зупинив свій погляд на капітані і, дивлячись просто йому в очі, сказав, наче викарбував, — старший лейтенант держбезпеки Стекляр.
Капітан Маркелов здивовано скосив очі на молодшого за званням, а той і вухом не повів, ніби такого рішення й очікував, лише козирнув за статутом:
— Єсть!
— І не треба дивуватися, — пояснив полковник, оглядаючи підлеглих. — У цій справі потрібна мозга. А мозга у нас — Борис.
Для роботи оперативній групі виділили окрему кімнату на третьому поверсі — невелику, однак три столи там вмістилися. Окрім цього керівник групи старший лейтенант Стекляр наполіг на ще одному столі — для матеріалів. Він любив тримати все перед очима, тоді зорова пам’ять працювала краще і підказувала асоціації, яких не дасть жодна дедукція Шерлока Голмса. Крім того за цим столом зручно було збирати наради всієї групи. Тоді стільці виставлялися з робочих місць на середину. Саме так зараз розташувалися усі троє — капітан та двоє старших лейтенантів.
— Давайте знайомитися ближче, — почав Стекляр без зайвих церемоній. — Мене, як ви вже знаєте, звати Борис. Капітан Маркелов оперуповноважений з Клевані, а ви...
— Мудрицький Михайло Олексійович, — відрекомендувався прилизаний. — Відряджений до вас із Ніжина.
— Чим