Таємничий острів - Жюль Верн
– Що? – здивувався Герберт. – На такій відстані від будь-якої землі?
– Атож, синку, – відповів інженер. – Пірати – сміливі мореходи і небезпечні головорізи; нам конче треба вжити належних заходів.
– Гаразд, – відповів Пенкроф, – припустімо, ми спорудимо укріплення від двоногих і чотириногих звірів. Але, пане Сайресе, чи не варто нам передусім до кінця обстежити острів?
– Ото було б найкраще! – додав Гедеон Спілет. – Хтозна, може, на тому боці острова ми знайдемо печери, яких не знайшли з цього боку?
– Ви маєте слушність, друзі мої, – відповів інженер. – Але забуваєте, що ми повинні розташуватися поблизу якоїсь водойми, а з вершини гори Франкліна на заході не помітно ні струмка, ні річки. Тут навпаки – ми перебуваємо між річкою Вдячності й озером Гранта; це важлива перевага, нею не можна нехтувати. До того ж цей берег більш захищений від пасатів, що віють із північного заходу в цій півкулі.
– Пане Сміт, то збудуймо дім на березі острова! – запропонував моряк. – Тепер нам не бракує ні цегли, ні інструментів. Ми вже були і цеглярами, і гончарями, і ливарниками, і ковалями, то чом би в дідька, нам не стати ще й будівельниками?
– Воно-то так, друже. Та перш ніж остаточно вирішити, треба ще спробувати щось пошукати. Якби знайшлося житло, споруджене самою природою, це звільнило б нас від важкої тривалої праці, й ми, безумовно, мали б надійний прихисток, захищений і від ворогів – мешканців острова, і від усіляких зайд.
– Ваша правда, Сайресе, – сказав у відповідь журналіст, – проте ми дослідили вже весь гранітний масив узбережжя і не знайшли жодної дірочки, жодної щілинки!
– Жоднісінької! – додав і собі Пенкроф. – Ех, якби ми могли видовбати його он у тій гранітній стіні на такій висоті, щоб ніхто не міг напасти на нас. Ото було б добре! Я так і бачу: фасад на море, шість або й сім кімнат…
– З широкими вікнами, крізь які лилося б багато світла, – сміючись мовив Герберт.
– І з кам’яними сходами! – додав Наб.
– Що тут смішного? – обурено крикнув моряк. – Чого ви смієтеся? Що я таке неможливе запропонував? Чи ми не маємо ломів і кайл? Чи пан Сайрес не може зробити пороху, аби висадити скелю в повітря? Скажіть, пане Сайресе, адже ви зробите для нас порох, коли буде треба?
Сайрес Сміт уважно слухав Пенкрофові вигадки, його фантастичні плани. Врізатися в гранітну стіну, навіть висадивши в повітря порохову міну, було б подвигом Геркулеса. Зоставалося тільки пожалкувати, що природа не взяла на себе найважчої частини роботи. Однак інженер у відповідь тільки запропонував морякові уважніше оглянути всю гранітну стіну – від гирла річки до того кута, яким вона кінчалася на півночі.
Колоністи рушили в дорогу й на відстані близько двох миль пильно обстежили кожен квадрат гранітної кручі. Але вона була скрізь рівна й прямовисна, на ній не виявилося жодної западини. Гнізда гірських голубів, котрі літали над нею, були лише заглибинами на її гребені та нерівному гранітному карнизі.
Брак печери виявився вельми прикрою обставиною, бо не доводилося й мріяти, що пощастить самим пробити для себе в цьому граніті досить просторий грот, застосувавши кайла чи навіть порох.
Волею випадку на всій цій частині узбережжя трапилося лише одне тимчасове пристановище, що його першим помітив Пенкроф, – отой Комин, якому незабаром вони мали знайти заміну.
Колоністи завершили дослідження гранітної кручі з її північного боку, де вона переходила в довгий положистий схил, що доходив аж до морського берега. Від цього схилу і до кінця узбережжя на заході острова його крутизна не перевищувала сорока п’яти градусів і являла собою нагромадження каміння, землі й піску, скріплених корінням кущів, низеньких дерев і трави. Подекуди понад берегом здіймалися гострі гранітні скелі. На терасах схилів зеленіли великі букети дерев і килими густої трави. Але нижче рослинності ставало дедалі менше, і від підніжжя схилу до моря від краю до краю тяглася довга піщана смуга.
Сайресові Сміту спало на думку – і не без підстав, – що десь тут має бути водоспад, який утворюється із надлишків води в гірському озері. Адже повинен був десь знайти вихід надмір води, яку ніс у озеро Червоний струмок! Та інженерові ще не пощастило знайти це місце на всьому вже дослідженому узбережжі, тобто від гирла Червоного струмка на заході до самого плоскогір’я Широкий Обрій.
Тож інженер запропонував супутникам перетнути чагарі й, повертаючись до Комина пагорбами, дослідити дорогою північний і східний береги озера.
Усі погодилися, й за декілька хвилин Герберт і Наб вибралися на плоскогір’я. Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф, не поспішаючи, йшли слідом за ними.
Футів за двісті крізь листя заблищала під промінням сонця казкова гладінь озера. Тут був чудовий краєвид. Водойму мальовничо облямовували густі дерева, милуючи зір осіннім багрянцем листя. Кільки їхніх велетенських стовбурів, звалених рукою часу, вирізнялися своєю чорною корою на килимі зеленої трави. Перестрибуючи з гілки на гілку, лунко перегукувалися какаду, схожі на маленькі рухливі райдуги. Здавалося, сонце, проникаючи в гай, розбивалось на всі барви веселки.
Замість простувати до північного берега озера колоністи пішли краєм плоскогір’я, аби вийти таким чином на лівий берег струмка. Тож вони мали зробити гак відстанню щонайбільше півтори милі. Йшлося легко – тут дерева росли рідше, й між ними залишалося досить місця, аби пройти людині. Відчувалося, що тут закінчується родючий ґрунт: рослинність стала значно хирлявішою порівняно з тією, яка росла між течією струмка і річкою Вдячності.
Сайрес Сміт і його товариші не без певної недовіри йшли цією новою для них місцевістю. Вони тільки й мали зброї, що луки, стріли та кийки, обкуті залізом із гострими шпичаками. Проте їм не трапився жоден хижак – вони, певно, блукали тільки в густих лісах на півдні острова; і раптом сталася досить неприємна зустріч: Топ зробив стойку перед величезною змією завдовжки від чотирнадцяти до п’ятнадцяти футів. Наб забив її кийком. Оглянувши змію, Сайрес Сміт сказав, що вона не отруйна і належить до виду діамантових змій, яких їдять тубільці у Новому Південному Уельсі. Та цілком можливо, що тут водилися й інші, отруйні, змії, такі, наприклад, як глухі гадюки із роздвоєним хвостом, що раптом високо здіймається вгору, як тільки станеш поблизу, або крилаті
