Таємничий острів - Жюль Верн
Оскільки географічна довгота Вашингтона дорівнює 77° 3´ 11˝, а із заокругленням сімдесят сім градусів, рахуючи від Грінвічського меридіана, що його і американці, й англійці беруть за відправну точку, визначаючи довготу, то острів перебуває на сімдесят сім градусів плюс сімдесят п’ять градусів на захід від Грінвічського меридіана, або на сто п’ятдесят другому градусі західної довготи.
Сайрес Сміт оголосив цей результат своїм товаришам, беручи до уваги ймовірні похибки при спостереженні, так само як зробив, визначаючи широту, і вважаючи за можливе твердити, що острів Лінкольна перебуває між тридцять п’ятою і тридцять сьомою паралелями та між сто п’ятдесятим і сто п’ятдесят п’ятим меридіанами на захід від Грінвічського меридіана.
Можлива похибка, яку він відносив на рахунок неточності спостережень, складала, як ми бачимо, п’ять градусів і за широтою, і за довготою, а оскільки один градус дорівнює шістдесяти милям, то похибка у визначенні точного місцезнаходження острова може складати до трьохсот миль за довготою й за широтою.
Проте ця похибка не повинна впливати на майбутню ухвалу Сайреса Сміта і його супутників. Для кожного з них було цілком очевидним, що острів Лінкольна лежить на такій відстані від будь-якої землі чи архіпелагу, що лише шаленець міг би відважитись спробувати перетнути її на хисткому невеличкому човні.
Та й справді, одержані координати свідчили, що до Таїті та островів архіпелагу Туамоту щонайменше тисячу двісті миль, до Нової Зеландії – тисячу вісімсот миль, а до берегів Америки – понад чотири з половиною тисячі миль.
І хоч як Сайрес Сміт напружував пам’ять, він не міг пригадати, щоб хоч який-небудь острів у цій частині Тихого океану був розміщений так само, як острів Лінкольна.
Розділ XV
Зимівля неминуча. Питання металургії. Дослідження острівця Порятунку. Полювання на тюленів. Ловидикобраза. Коала. Каталонський спосіб. Виплавляннязаліза. Як отримують сталь.
Наступного дня, 17 квітня, перші слова, промовлені моряком, були звернені до Гедеона Спілета:
– Отже, пане, що ми сьогодні робитимемо?
– А що Сайрес скаже, – відповів журналіст.
Як з’ясувалося, з цеглярів і гончарів інженерові супутники тепер мали стати металургами.
Напередодні, після обіду, колоністи дійшли аж до краю мису Щелепи, що за миль сім від Комина. Саме там закінчувалося пасмо піщаних дюн і починалися пагорби вулканічного походження. Навколо вже не здіймалися гранітні кручі на зразок плоскогір’я Широкий Обрій, а тяглося пасмо дивовижних примхливої форми скелястих пагорбів, які облямовували вузьку бухту, відгороджену виступами, що утворилися з мінералів, вивержених вулканом. Дійшовши до того місця, колоністи повернули назад і до ночі добулися до Комина, але не лягали спати, аж поки остаточно не вирішили питання, чи можуть вони думати про спробу залишити свій острів.
Від архіпелагу Туамоту їх відокремлювала значна відстань – тисяча двісті миль. Жодне суденце не допомогло б подолати таку відстань, особливо напередодні осінньої негоди. Про це категорично заявив Пенкроф. Крім того, спорудження найзвичайнісінького човна, навіть якби були всі необхідні інструменти, – надзвичайно складна справа, а оскільки колоністи їх не мали, то потрібно було починати з виготовлення молотків, сокир, тесел, пилок, свердел, стругів і такого іншого, на що знадобиться багато часу. Тож колоністи ухвалили зимувати на острові Лінкольна і для цього підшукати зручніше житло, аніж Комин.
Насамперед ішлося про використання залізної руди, поклади якої інженер помітив у північно-західній частині острова, і виплавку з неї чи то заліза, чи то сталі.
Зазвичай в руді не буває металів у чистому вигляді. Переважно знаходять їхні хімічні сполуки з киснем або сіркою. І саме ті два зразки, які знайшов Сайрес Сміт, належали до таких сполук: один – магнітний залізняк без домішок вуглеводів, а другий – пірит, або залізний колчедан. Найбільше підходила перша руда, окис заліза, з якого за допомогою кам’яного вугілля можна було добути чистий метал шляхом його розпікання, аби видалити з нього кисень. Для видалення кисню руду й вугілля нагрівають до високої температури або досить простим каталонським способом, котрий потребує тільки одного процесу для отримання заліза, або використовуючи доменні печі, в яких із руди виплавляють чавун, а потім, видаляючи з чавуну три-чотири відсотки вуглецю, отримують залізо.
Яку ж найнагальнішу потребу мав Сайрес Сміт? Передусім він потребував заліза, а не чавуну, й мусив знайти найшвидший спосіб його виплавляння. Слід зазначити, що знайдений мінерал був дуже чистий і дуже багатий на цей метал. Це був окис заліза – руда, що зустрічається розсипчастими покладами темно-сірого кольору, дає чорнуватий порох, кристалізується з розчинів правильними восьмикутниками й утворює іноді природні магніти; в Європі вона служить сировиною для випалювання найвищих ґатунків сталі, якою славляться Швеція і Норвегія. Неподалік від її покладів перебували і поклади кам’яного вугілля, яким уже користувалися колоністи. А завдяки тому що всі необхідні для виробництва елементи були поблизу, обробка руди дуже полегшувалась. Подібні обставини ефективно використовуються в Об’єднаному Королівстві, де кам’яне вугілля для виплавляння металу добувають в тій самій місцевості, що й вугілля.
– То що, пане Сайресе, – запитав Пенкроф, – почнемо виплавляти залізо?
– Так, друже мій, – відповів інженер. – А для цього – сподіваюсь, вам це сподобається – спочатку вирушимо на острівець Порятунку і пополюємо там на тюленів.
– На тюленів?! – радісно вигукнув моряк, обертаючись до Гедеона Спілета. – А хіба для обробки руди потрібні тюлені?
– Якщо так вважає Сайрес, то потрібні! – відповів журналіст.
Але інженер уже вийшов із Комина, і Пенкроф почав готуватися до полювання на тюленів, не діставши ясної відповіді.
Незабаром Сайрес Сміт, Герберт, Гедеон Спілет, Наб і моряк зібралися на березі протоки між островами в тому місці, де її легко перейти бродом під час відпливу. Саме на той час вода була на найнижчому рівні, й мисливці перебрели через протоку, не замочивши ніг вище колін.
Отож Сайрес Сміт уперше ступив на острівець, а його супутники – вдруге, оскільки саме сюди їх викинула повітряна куля.
Коли вони вийшли на берег, сотні пінгвінів дивилися на них довірливими очима. Озброєні важкими кийками, колоністи легко могли б забити багатьох із них, та вони не мали наміру здійснювати таке подвійно марне винищення, адже, крім усього іншого, важливо було не налякати тюленів, що лежали на піску за кілька кабельтових від колоністів. Пришельці не зачепили невинних тварин
