Дім з вітражем - Жанна Слоневська

коньяком, поставили на полірованій поверхні стола, і в міру спорожнення пляшки з написом «Арарат» я слухала розповідь Фіолетової про те, що з нею трапилося попереднього дня. Вона вирішила замовити гранітний пам’ятник на могилу дядька Олексія, тому спершу довго їхала на цвинтар кількома маршрутками, потім загубилася в лабіринті могильних плит із вигравіруваними в натуральну величину портретами циганів у хутряних шапках, тоді безрезультатно шукала сорокове поле, бо таблички з номерами зникли, зникла й розщеплена блискавкою навпіл сосна, яка мала здалеку вказувати потрібне місце. Проте врешті-решт знайшлися і сосна, і поле, але могил тепер було вп’ятеро більше, а весь схил — сорокове поле Голосківського цвинтаря знаходилося на крутому схилі, на спадистій поверхні — поріс гігантськими бур’янами, вищими за Фіолетову.

— Від чого помер дядько? — запитала я. — Я знаю, що тітка в останні роки мала хворобу Альцгеймера…

— Її хвороба добила їх обох. Усе життя тьотя обслуговувала дядю, а тут йому довелося самому зайнятися нею — а він і не вмів, і не хотів.

«Дзень-дзень» цим разом прозвучало як мугикання, бо Фіолетова розрюмсалася, плач назбирався у ній, як дощ у темних хмарах, що згущалися над полем номер сорок на Голосківському цвинтарі.

— То був страшнючий густезний бур’ян із колючками. Я не мала з собою ні ножиць, ні рукавиць. У тому місці, де повинна знаходитися могила дяді, були справжні джунглі. Я виривала їх голими руками, топталась по інших могилах. Вся була подряпана, поколота, бо прийшла в блузці на короткий рукав і в сандалях на босі ноги. У якийсь момент я зрозуміла, що збирається на грозу.

«Чи вона так вболіває над невеселою долею дядька і тітки, — замислювалась я, спостерігаючи за безладними смужками вологи на її лиці, — чи їй так шкода самої себе?» Та нараз я збагнула, що це не має значення, — і дуже здивувалася цій думці. Вона була всеперемагаюча і наказала мені, ігноруючи зніяковіння, погладити Фіолетову по руках, а тоді наповнити келишки і запитати про її чоловіка.

— Ми офіційно не розлучені, але… — схлипнула вона, — він уже добрих кілька років живе в Києві. У нього висока посада в СБУ. Мене він до себе не кличе, я сама.

Невдовзі вона повернулась до попередньої теми:

— На цвинтарі я загнала собі скабку, якої зразу не помітила. На нозі почалося нагноєння, отут-о, трохи вище кісточки. Я мала серйозну операцію, зі знеболенням. Лікар сказав, що від такого можна навіть померти.

Коли крекери було з’їдено, пляшку спорожнено, а за вікнами стемніло, ми пішли до спальні, Фіолетова розклала на ліжку дорогоцінності тітки Марії. Таким чином на палубі старого криголама з’явилися золоті каблучки з різнокольоровими камінцями, знайомі перлові намиста і запонки, а також два масивні платинові годинники.

«Нахабство і оргія», — думала я, дивлячись на це все.

— А чи ви часом не бачили чорної шкатулки з профілем Шопена? — запитала я.

Замість відповіді Фіолетова театральним жестом висунула всі шухляди тумбочки.

— Ці руки нічого не крали, — засміялась вона, простягаючи до мене долоні.

Ми разом піднялися по східцях на старе ліжко, поволі випили прострочене шампанське, при цьому граючи в бридж і розмовляючи про всяку всячину, зокрема про невдале вирішення питання освітлення дядькової і тітчиної спальні: самотня лампочка під стелею світила надто слабко, щоб розігнати пітьму у великій кімнаті, а при світлі двох сліпих бра обабіч ліжка годі було прочитати бодай рядок. Не вдавалося при них і порозглядати альбоми з фотографіями, де білозуба пара з променистими усмішками була сфотографована на тлі різноманітних пам’яток найщасливішої країни на земній кулі, а також на тлі пам’яток інших соціалістичних країн, як-от Польща, Болгарія чи Монголія.

— Дядя був страшний кобель, — зізналася Фіолетова. — Трахав усе, що рухається. Тьотя знала, але закривала очі. Така в них була угода.

У відповідь я тільки зітхнула. Ми грали далі.

Коли я вранці прокинулась, поруч не було ні Фіолетової, ні порожніх пляшок, на тумбочці чекала в дружньому тоні написана записка і ключі. Я пальцями вичесала пір’я з волосся, вийшла надвір. Світило сонце, хрустів, танучи сніг, було чути, як із дзенькотом падають бурульки, віддалік співали трамваї. Я не повернула в бік Личаківської, пішла сходами, що вели до Кайзервальду, і по дорозі рахувала сходинки, бо загадала нове бажання і вірила, що воно збудеться, якщо їх виявиться більше ніж сто.

Полтвa

— Я піду з тобою! — сказала я їй своїм звичаєм, та цим разом вона погодилася без заперечень. Вона щойно покупалася, а тепер закінчувала малюватися перед дзеркалом у ванній. У руці вона тримала коробочку з написом «Ленинградский», потрошки спльовувала на прямокутний брикетик туші, розмішувала малесеньким пензликом, а тоді наносила на свої довгі вії — крім неї, ні в кого таких не було, хіба що в Снігурочки, але в тої були накладні. Піниста вода утворювала у ванні вир, і мені здавалося, що потік із її запахом хоче мені щось сказати, але затинається, бо сильна течія випихає його під землю, у Полтву, яка, як відомо, зливається з двома іншими підземними річками точнісінько під нашим будинком. Ми жили на вододілі, одначе вода в кранах була за графіком, з’являлася між шостою і дев’ятою ранку, і хто спізнювався, мав обходитися тим, що знайдеться у відрах і каструлях. На зіпсованій пральній машині лежала програма на червень: сьогодні, четвертого, ставили «Кармен», з Маріанною Астаф’євою в титульній ролі.

Я пішла до кімнати, чула, як Аба ввімкнула телевізор.

— Трагедія в Башкири, — говорив диктор у новинах, — витікання газу… вагони, скинуті з рейок… сотні жертв… опіки…

— Що сталося? — запитала я.

— Два поїзди злетіли в повітря, в газопроводі, що проходив біля колії, було витікання газу. Коли поїзди розходилися, стався вибух. Налічують сотні жертв.

— Де?

— Під Уфою.

Стоячи у дверях, я бачила в кадрі вагони, скинуті з насипу, відірвані двері, побите скло і купу залізяччя, тоді на екрані з’явилися завади, з них виринуло обличчя популярного телеведучого Влада Лістьєва: