Дім з вітражем - Жанна Слоневська

— Бандерівці почали піднімати голову, — раптом сказала Фіолетова. — Невже вони вже забули, як після війни наші дали їм прикурити?

— Хто-хто? — перепитала Аба, яка недочула.

— Місцеві, — пояснила Фіолетова. — Фашистські наймити.

«Місцеві». Вона теж вживала це слово. Вона також, як і Прабабка, вимовляла його особливим тоном: у ньому був страх, але була й насмішка. Я не мусила піднімати очей: я й так знала, що станеться. Мама в розвіяному плащі була схожа на амазонку, її меч рубав швидко і безжально, ніщо не могло би його спинити.

— Місцеві? — запитала вона. — Якраз вони — у себе вдома. А вас сюди ніхто не кликав. Ви — окупанти.

У тиші, яка після цього запала, було чути її кроки і голосний удар вхідних дверей, які відчинились і зачинились.

— Будь ласка, дорогенький дядьку!.. — плаксиво поскаржилась Фіолетова — і тут-таки верескнула:

— Брешеш, сука!

— Вибачте! — з притиском сказала Аба і повільно вийшла із салону.

Я сиділа з низько опущеною головою, вивчала переплетіння узору на килимі, яким був прикритий диван.

— У всіх налито? — запитав дядько Олексій. — Я хотів би підняти тост за шановних гостей. За те, щоб у нашому домі завжди панувала злагода і щоб ми всі тут зустрічалися ще багато-багато років!

«Дзень-дзень» — гості з полегшенням повернулися до перерваних розмов, дядько всівся на своє почесне місце, швидко влив у горлянку порцію коньяку, закусив котлетою.

Вони з тіткою Марією були в міру задоволені братовим вибором: дівчина скромна, з дипломом лікаря. Передбачливі й обережні, вони прийшли тільки на розписку, вдаючи, ніби нічого не знають про церковний шлюб, який став одним з останніх у костелі Марії Магдалини, переробленому згодом на студентський клуб Політехніки. Потім вони з року в рік зустрічалися на днях народження в нас і в них. Дядько займав усе вищі посади в адміністрації лікарень і заводів, дідусь піднімався все вище по драбині військових чинів, керував гарнізонним оркестром. Чим менше у братів залишалося волосся на голові, тим пишнішими ставали їхні животи і святкові застілля. Навіть коли дідусь захворів на меланхолію і почав проводити всі дні у темній кімнаті, дні народження залишалися єдиною нагодою, заради якої він вдягав випрасувану сорочку й парадну міну. Натомість Абу після її виходу заміж перестали запрошувати до вілли професора медицини на Кастелівці — причину виклали у формі обережного натяку: йшлося про те, що вона вийшла заміж за росіянина. Але ж, на милість Божу, чому Шопен виїхав до Польщі без неї?

Тітка почала прибирати брудні келихи і тарілки, жінки зірвалися з місць, щоб їй допомогти, чоловіки теж повставали з-за столу, рух приніс полегшення всім, я так само пішла до кухні, приєдналася до витирання посуду. Під вікном стояла величезна безформна китоподібна туша — мати Фіолетової, я чула, як вона говорила якійсь жінці:

— Я пам’ятаю, як вона хотіла їхати до Чилі, підтримувати там комуністів, які боролися з Піночетом. А тепер злигалася з бандерівцями! — кашалотиха стукала себе кулаком у чоло доти, доки не помітила, що я на неї дивлюся.

Десерт подали, коли за вікнами було вже зовсім темно, дядько запалив у салоні ефектні люстри, розлив каву по філіжаночках із позолотою, а до кави запропонував лікери. Увімкнули телевізор: ішов репортаж із хокейного чемпіонату.

— Олексієві хтось прислав ці касети з Польщі. Щиро вам скажу: нічого цікавого. Гарно танцюють, мають довгі ноги. Але як скинуть бюстгальтери, то не мають що показати. Прищики! Росіянок природа куди щедріше обдарувала.

«Ого, — здивувалася я, — тітка, виявляється, зовсім розслабилась, Аба нізащо не стала б дивитися таку касету». Я подивилася в її бік: вона вже повернулася до салону, з апетитом пригощалася тортом, водночас розмовляючи із сусідкою, кришки випадали їй із рота.

Я давно помітила, що навіть натяки на питання статі викликали в Аби гнів або збентеження. До того ж я не могла уявити її в ролі закоханої дівчини, тим більше такої, яка сама намагається приймати рішення щодо свого життя. Це, мабуть, виглядало приблизно так:

— Мамо, він попросив моєї руки, я хочу за нього вийти…

— За цього лабуха? Мови нема!

— Мамо, чому?

— Ти збираєшся виїхати за кордон? Покинути матір назавжди? Так ти хочеш мені віддячити за все, що я для тебе зробила?

Молода Аба зі сповненими блиску очима і здоровими прудкими ногами зсунулася на підлогу, як мертва. «У нас одне серце», — часто повторювала їй Прабабка, що означало, що Аба не має права розпоряджатися своїм власним. На подяку за глевкий воєнний хліб вона мусила присвятити життя матері. Розлучилася з Шопеном, залишилась у Львові, стала важкою і незграбною — зовсім не так, як у казці про Лускунчика, зовсім навпаки.

Фіолетова, наче нічого не сталося, голосно розводилася про нову реформу, згідно з якою навчання у школі триватиме на рік довше. Мама, випаливши на сходах цигарку, повернулась і тепер сиділа в передпокої з томиком Чехова на колінах.

Я з’їла десерт і пішла до неї. Вона не перестала читати, а я відчинила дверцята стінної шафи і взялася розглядати повішаний у ній піджак дядька Олексія. Він був темний, майже чорний, витертий на ліктях, пристосований до розміру його живота. Я швидко обнюхала його — від нього пахло потом і металом, я спробувала, наскільки він важкий. Спереду не залишалося ні клаптика вільної тканини, він весь був прикрашений військовими відзнаками, орденами і медалями. Справа знаходилися червоні з золотом зірки з такими написами, як «За оборону Курска», зліва висіли легші жовті кружки на смугастих стрічках. Так само справа, у тому місці, де діти зазвичай малюють серце, містився ряд довших і коротших нашивок — свідоцтво отриманих на фронті поранень. Я знала, що кожного року на 9 травня дядько Олексій вбирав цей піджак, і вони разом із тіткою Марією, котра одягала