Дім з вітражем - Жанна Слоневська

На відміну від інших сходових кліток, ця була світла і чиста, з кактусами у вазончиках на кожному поверсі та навіть із чимось на кшталт килимів на сходах. Сучасний ліфт гудів, як заводи нашої безкрайньої соціалістичної батьківщини, що працювали за відрядним принципом.

Дядько Олексій, брат мого давно померлого дідуся, та його дружина — тітка Марія — чекали нас у дверях своєї квартири. Вони мали урочисті міни, які, як і найкраще вбрання, надягли з нагоди сьогоднішньої події. Щоправда, я знала, що в них бували й інші вирази облич, бо ми якось випадково зустрілися в місті. Після привітань, вручення квітів і загорнутого в газету подарунка — важкого керамічного вазона — дядько жестом дамського догідника зняв із кожної з нас плащ. Він мав довге рідке волосся, старанно зачесане назад, і велике овальне черево, що його носив поперед себе з такою обережністю, ніби вміст того черева був воістину безцінним. Вдягнений він був у світлу накрохмалену сорочку і штани від костюма. Його привітальний поцілунок викликав у мене відразу: вогкими губами він втягнув шматок моєї щоки і якийсь час акуратно його жував, але витертися після цього було занадто нечемно. Тітка теж мала чималий живіт, обтягнутий сірою вовняною сукнею з пояском, уся вона була ніби зроблена з сухого паперу; замість мене вона поцілувала повітря. У дядька з тіткою не було дітей, Мама була єдиною небогою дядька, і відколи я себе пам’ятала, ми завжди ходили до нього на день народження.

В освітленому зеленкуватим світлом передпокої тітка Марія витягувала з тумбочки тапки — всі неношені, всі імпортні. Новими були й книжки в засклених шафах вздовж стін передпокою, підібрані за кольорами корінців, твори Леніна в синіх палітурках стояли на самій горі.

— Запрошуємо дорогих гостей до кімнати!

Ми невпевнено ступали по хіднику, схожому на добре підпечену бісквітну скоринку, що пахне ваніллю і лимоном, тоді ввійшли в салон, де на наші голови звалилися блиск і жар. Дзеркала і люстри, свічки і срібло, посередині — заставлений стіл, навколо нього — гості: старші та молодші чоловіки в костюмах, жінки різного віку, лисіючі та з перманентом. Старше покоління репрезентували бойові товариші дядька, разом з якими він воював під Сталінградом і Курськом, Краковом і Берліном. Коли я була ще зовсім мала, то не могла повірити, що наш товстий дядько був солдатом, тож на одному з тодішніх святкувань він, на радість усім присутнім, зняв штани і продемонстрував мені два нерівні заглиблення на нозі, в місцях, де ногу прошили кулі, а я, як той Хома невіруючий, по черзі вклала в кожне з них палець.

На столі чекала закуска: яйця, фаршировані грибами з майонезом, бутерброди з червоною і чорною ікрою, буряковий салат із чорносливом, неодмінний на кожному радянському святкуванні салат олів’є, домашні мариновані помідори, огірки і перець, оселедець і гриби, тонко нарізані сири і ковбаси різних видів, з більшими і меншими шматочками сала. На підвіконні стояли пляшки: вино і шампанське, горілка і коньяк, мінеральна вода «Боржомі» та лимонад.

Гості сиділи в легких сучасних кріслах та на стільцях під дзеркальним сервантом, а також на пружинному дивані, прикритому тонким килимом. Серед них була Фіолетова — її голос я почула ще з коридору — «улюблена хрещениця» дядька, причому не йшлося про церковне таїнство, а про певний близький зв’язок, на позначення якого радянські люди часом вдавалися до релігійної лексики. Цікавим був той факт, що вони з Мамою народилися в один і той самий день одного і того самого року, і кожна з них відігравала у дядьковому житті особливу роль: Мама була єдиною небогою, а Фіолетова — донькою найближчого друга і товариша по зброї, який, як і мій дідусь, уже помер.

— Дорогенький дядьку, та сядьте вже, будь ласка! — прогриміла Фіолетова своїм густим, низьким голосом, а тоді звернулася до присутніх:

— Давайте скажемо тост і привітаємо ювіляра!

Це були нейтральні слова, відповідні до нагоди, — а я не могла позбутися враження, що Фіолетова бреше.

— Кого ж то ми бачимо, нашу «артисточку»! — трохи зневажливо прокоментувала вона появу Мами.

Відколи я її знала, Фіолетова фарбувала волосся, губи і нігті в фіолетовий колір, тому-то я й вигадала це прізвисько, а на тому ювілеї на ній був ще й цього ж таки кольору мохеровий светрик на ґудзиках. Мама сіла з протилежного від Фіолетової боку столу, Аба приєдналася до інших старших жінок в голові столу, а я скористалася галасом та деяким замішанням, щоби піти до спальні.

Посередині стояло величезне двоспальне ліжко, прикрите чимось на кшталт тюлевої фіранки — мереживний криголам, — і таке високе, що аби вилізти на нього, потрібні були спеціальні східці. Я м’яла подушки, але не наважувалася піднятися нагору. Над ліжком висіла чорно-біла фотографія, портрет молодої пари з блискучими очима і білозубими усмішками — я не мала уявлення, хто на ній зображений. Навколо було небагато речей: нічний столик з пригоршнею таблеток у кришталевій вазі, важка шафа, вишуканий вішак для костюмів, трельяж. На підвіконні стояли декоративні порцелянові фігурки: собака з упольованою качкою в зубах, танцюючі балерини, ляльковий будиночок — я переставила все по-своєму. Відчинила дверцята трельяжної шафки, витягнула важкі перлові намиста, масивні золоті сережки, блискучі запонки, по черзі приміряла їх перед дзеркалом, ніщо мені не подобалося. Тоді перейшла до парфумів у великих і маленьких флакончиках, понюхала їх із відразою, вони асоціювалися мені зі словами «коньяк» і «ресторан». Із вікна спальні виднілися довгі сходи, які вели кудись у бік Кайзервальду, — ми ніколи по них не піднімалися через Абині хворі ноги.

— За здоров’я дорогого ювіляра!

— За здоров’я!

— Так точно, здоров’я — понад усе!

З однієї з шухляд тумбочки я вийняла невелику чорну шкатулку. Вона була точнісінько така сама, як Абина, на її вічку був вигравіруваний профіль носатого чоловіка. Тітчина шкатулка була замкнена, і я ніде не бачила ключа.

— Шопен! — часто зітхала Аба, і з її тону я розуміла, що йшлося про справу надзвичайної ваги.