Дім з вітражем - Жанна Слоневська

— Матінко Божа, Заступнице наша, вчини так, щоби не дійшло до кровопролиття, — зітхнула біля нас якась жінка.

— Геть! Геть! Геть! — два хори зливалися в один.

«Зараз почнеться», — думала я, і мені вже здавалося, що я чую соло. Ми — гумус. Ми — не встигнемо побачити.

— Форте!

Я знову дивилась угору: обидві руки фігури-алегорії застигли в жесті, який передавав оркестрові весь час один і той самий сигнал, а тоді зненацька почувся гуркіт — золота пальмова гілка впала на голови учасників вистави, руки Слави нарешті звільнилися.

— Форте! Форте! Фортісімо!

Раптом у хористів змішалися ноти, аркуші з нотним записом полетіли на землю, голоси почали фальшувати, до мене долинули вереск, брязкіт, зойк, мене відпихали від Аби, я присіла на землю, схрестила руки на грудях, стиснула їх, а тоді сплела пальці за спиною, мені на голову сипалися пісок і недопалки, а та жінка, що зверталася до Матінки Божої Заступниці, переказувала, ставши навшпиньки:

— Відставляють хоругви. Ті в тих виривають гвоздики. Шмагають їх ними по обличчю. Ті плюють на синьо-жовті прапори. Їх розділяють солдати.

Від сидіння навпочіпки в мене боліли ноги, довелося вмоститися просто на плити тротуару, добре, що Аба зникла, а то би зайшлася голосити про мої застуджені яєчники. Сівши на землю, я помітила, що жінка, яка молилася до Заступниці, взута в чоловічі ортопедичні черевики різного розміру, певно, в дитинстві перехворіла на поліомієліт. Довгі шнурівки зв’язували не тільки халяви її черевиків, а й ноги, я здивувалася, як вона взагалі сюди дійшла, а тоді подумала, що, можливо, ноги всіх нас, тут присутніх, переплетені такими ж, як у неї, шнурівками, і кожен рух одного тягне за собою тисячі інших. У натовпі ніколи не можна сідати: затопчуть на смерть. Аба зникла. Ми — гумус.

— Форте! Форте! Фортісімо!

— Матінко Божа, змилуйся над нами, зараз повбивають одні одних!

Сірі тротуарні плитки — такі ж сірі, як і Володимир Ілліч. Його виготовив московський скульптор Меркуров, знаний на всю країну автор кам’яних Ленінів. Я вперто не дивилася на пам’ятник, та однак він стояв у мене перед очима: м’яв у руках і так уже пом’ятого картуза, височів на подібному до комина п’єдесталі, дивився вниз очима приреченого. Хтось вилив на його постамент відро червоної фарби: вона нагадувала все те, про що я хотіла б забути.

— Геть! Геть! Геть! — чи то горлали, чи то схлипували дедалі тихіше. То був великий день — навіть Зигмунт Горголевський присів на сірій тротуарній плитці поміж глядачів і роззяв, тримаючи в роті незапалену сигару.

— Але ж понаробилось, — механічно повторював він. — Наробилось. Робилось. Билось.

— Що ви про це думаєте? — запитувала я, не відкриваючи рота. — Ви раді? Ну, ще би. Але ж ви стільки років проіснували поруч, ви і Ленін. Наче під дахом однієї комуналки.

— Ти чого сидиш на голій землі? Здуріла? Захворієш! Помреш! — крикнула Аба і потягла мене за руку.

— Ти жива? — я здивувалась, як людина з посттравматичним синдромом, хоча тоді ще не знала цієї назви.

— Добре, що ваша дівчинка сюди прийшла. По телевізору цього не покажуть! — прокоментував хтось поруч.

Я відірвала кросівки від землі — і злетіла. Коли мені було шість років, Мама зробила для мене медаль за те, що я вміла гарно лазити по деревах. Круглий шматок картону, на ньому — три чорні гілки, посередині — золотистий кіт, кожна шерстинка на його хвості стирчить угору. Ця медаль є в мене досі, лежить на столі під склом. А в вас такої нема, пане Зигмунте.

— Та де ж можна так високо?! Впадеш! Голову розіб’єш!

Я шукала поглядом Чорновола, але замість нього на підйомник виліз втомлений чоловік у пожмаканому костюмі. Він щось читав із листочка, мегафон хрипів, несила було зрозуміти хоч що-небудь.

— Перелічує найбільші злочини комунізму, — припустила Поклонниця. Вона плакала.

Співи стихали. А тоді — останній змах диригентської палички. Передтакт. «Раз-два — взяли!»

У першу секунду вождь світового пролетаріату зависнув над землею — наче дзвін, що не годен видобути із себе ні звуку, — а тоді з гуркотом звалився в кузов пофарбованої у блакитний колір вантажівки з великим написом «Люди». Усі плескали в долоні: і ті, хто стояв унизу, і я, вгорі.

Справедливість восторжествувала, тепер мусила настати нова, добра епоха. Можна було повертатися додому.

Та за мить розлігся ще один гуркіт, і я відразу подумала про Горголевського, він уже не раз переживав осідання Опери, а тепер театр руйнувався вслід за вождем; фігури з ніш падали на землю: алегорія Трагедії з зав’язаними очима і опасиста Комедія.

— Ходімо вже додому!

— Нічого не сталося, просто якась плитка випала з постаменту, навіть декілька плиток.

— Надгробки. Польські, єврейські. Січових стрільців з Янівського цвинтаря. Звідки вони там узялися?

З постаменту вивалювалися надгробки, за ними з’являлися кістки і черепи замордованих режимом львів’ян різних національностей, вони вдарялися об землю — і знову ставали молодими, живими людьми, які поверталися до свого дому і до сімей, а ідол хилився до землі, падав, розсипався на порох. Те саме станеться, коли скинуть трупа на Червоній площі, з-під нього повипадають цілі села і міста, а юрми людей в тюремному одязі з ранами від куль вийдуть на вулиці, тоді настане страшний суд із поділом на овець і цапів. Буде чутно соло: «Ми — гумус», — але тоді вже не доведеться нічого удобрювати.

— Золото! Там золото! Комуністи сховали його в п’єдесталі!

Жінка-Поклонниця сильно штовхнула Абу і кинулася вперед, я допомагала Абі встояти на ногах, хлопці в мундирах утворювали щільний ланцюг навколо ями з-під вождя, а плити поскладали на наступну вантажівку, що, як і перша, від’їхала в невідомому напрямку. Ми з Абою пробивалися до виходу, я тримала її за спухлу руку, набряклі жили на ній були ніби карта Радянського Союзу — з позначеними