Дім з вітражем - Жанна Слоневська
— А я й не знала, що я — москалька.
Ми сиділи в зачиненому туалеті, Ніна підозріливо дивилася на мене.
— Вони — рогаті!
— Чому?
— «Рогатий» — це, якщо інакше сказати, «рагуль».
— Що таке «рагуль»?
— «Рагуль» — це місцевий українець. Моя мама говорить: не випущу тебе з дому, якщо почнеш ходити з «рогатим» кавалером, із рагулем!
Учитель сміявся сам до себе, ховав лице у свої скалічені долоні, ми разом із ним повернулися в клас, а там, ніби нічого й не сталося, кипіла праця. Ряд різного розміру глиняних голів стояв на краю ванни й витріщався на нас.
Моя парасоля була дірява, тож я намокла і промочила ноги, однак далі вешталася по вулицях, загрузаючи в болоті на тротуарах, які під натиском води і багна, здавалося, втрачали твердість. Ніна вже думає про «кавалера», навіть розмовляла про це з мамою, невдовзі ходитиме під однією парасолею з високим юнаком, а не зі мною, вони разом підуть на морозиво, в кіно і до неї додому, а коли Нінина мама відчинить двері, то жахнеться, бо з-поміж його волосся витикатимуться розлогі оленячі роги, кручені бичачі — чи навіть довгий білий ріг єдинорога.
А Прабабка говорила: «місцеві». Нібито слово як слово, та вона вимовляла його по-особливому, різала ним, як ножем. «Місцевий» походить від «місце», а моє місце — Львів, тому я сказала: «Я також місцева», — вона ж у відповідь недобре засміялася; і так само сьогодні в туалеті з мене сміялася Ніна.
Події в «художці» означали для мене відкриття, що в кожного є своя національність. Раніше мені здавалося, що це стосується тільки особливо зацікавлених — наприклад, коли йдеться про Абу, яка безкінечно торочить про свою польськість. Що ж до інших національностей, то вже на першому уроці в першому класі ми мусили вивчити напам’ять гімн СРСР, в якому була строфа про Росію, що «сплотила навеки» в собі всі національності з п’ятнадцяти союзних республік. Тоді мені уявлялося, що Росія сховала їх у своєму великому череві, і їм там тепло і затишно. Одну серед «сплоченных» націй не називали ніколи — і Аба з Прабабкою завжди стишували голос, вимовляючи її назву: «євреї». Було ще тільки одне слово, просякнуте такою ж сильною тривогою, — «Бог». Слово «євреї» Аба вимовляла водночас боязко і з докором. Слово «Бог» — втягувала в легені разом із повітрям, яке пізніше, на етапі довгого глухого звуку «г», голосно видихала назовні: «Богггг». Це звучало так, ніби євреїв вона у чомусь звинувачувала, а Бог, своєю чергою, в чомусь звинувачував її.
— Я чистокровна полька, — казала Аба.
— Я українка, бо я так вирішила, — ствердила Мама.
— Москалів — геть! — кричали до мене хлопці.
— Я львівської національності, — повторив Микола услід за своїм учителем Валерієм Бортяковим. Оце останнє підходило мені найбільше.
З вікон «художки» не було видно Міцкевича, стирчали тільки голі ноги музи, котра прилетіла до поета на маленький острівець серед моря машин. Колись я була запитала Абу, чому поляки з Польщі не забрали і його, раз уже взяли і Фредра, і Собєського. Тоді вона пояснювала мені, що він занадто міцно вкомпонований у центр міста, тому разом із ним довелось би забрати цілу площу з усіма навколишніми будинками. Це був переконливий аргумент, я з полегшенням погодилась із ним, Міцкевич був урятований — він сам і його довге зелене волосся, він сам і його багатострунна ліра, він сам і його голонога муза, щодо якої я не була впевнена, чи це хлопець, чи дівчина, хтозна, може, то одне, то друге, а може, і одне, і друге водночас, тіло музи було прикрите розкішно-легкими шатами — цікаво, чи морозяними ночами поет знімав свій плащ, щоби зігріти ним музу? Цікаво також — можливо, колись колону увінчував не пензель, а заструганий олівець: я чула, що в давні часи Міцкевича прозивали «Олівцем».
— Довоєнним львів’янам знадобилося чимало часу, щоби призвичаїтися до цього пам’ятника, — розказував Микола.
Від Оперного ми йшли до Міцкевича, кружляли навколо нього, вивчаючи, яким чином він вкомпонований у силует того чи іншого будинку. Одного дня ми присіли на острівці, оточеному морем машин, і Микола розповів мені про одну подію з початку вісімдесятих років. Я давно на це чекала, але він рідко ділився зі мною важливими історіями зі свого життя — і нагадував цим колекціонера, який більше боїться за безпеку своїх експонатів, ніж отримує задоволення від їх розглядання.
— Я пам’ятаю, що тоді Міцкевичева колона здавалася нам схожою на сторожову «вишку», одну з мільйонів у цій країні гулагів. Актори Польського театру оточили пам’ятник тісним колом на сходинках постаменту, а тайняки стояли трохи далі, на тротуарі. Згідно з традицією, ми прийшли з квітами: щороку так робилося з нагоди відкриття театрального сезону. Я пам’ятаю, що тоді ми принесли гладіолуси з біло-червоними стрічками. Можна було передчути, що станеться щось погане: з Польщі доходили якісь відомості про «Солідарність», в «них» Польща викликала дуже недобрі асоціації, а ми грали в Польському народному театрі. Ми поклали квіти, тоді «вони» підійшли і перевірили документи у всіх присутніх. Наступного дня кожен із нас вилетів із роботи чи був виключений з інституту. Люди шести національностей — за польський буржуазний націоналізм.
— А ти? — запитала я.
— А мене виключили зі списку студентів Львівської академії образотворчого мистецтва, хоча тоді вона ще так не називалася.
На старість Миколин батько подобрішав — якби тепер у нього був син шкільного віку, то він не змушував би його сидіти цілими днями в задушливому помешканні. З директорського крісла в Оперному він пішов на пенсію, зацікавився столярною справою — майстрував якісь незграбні стільчики і табуретки, захарастив подружню спальню, засмітив стружкою. З
