Дім з вітражем - Жанна Слоневська

віком слабшала і його відданість радянському ладу, в ім’я якого він колись воював на фронтах Великої Вітчизняної, а також перебрався з Харкова до Львова: по-перше, роки роботи на керівній посаді навчили його, що окозамилювання, кумівство і бюрократія за цього ладу є нездоланними, по-друге, зробили своє й довгі спільні літа, прожиті з дружиною, серед родичів якої було немало членів УПА. І чим більше Миколин батько віддалявся від високих ідей, реалізація яких переповнювала його огидою і жахом, тим більше його колись пронизливий і проникливий погляд мутнішав — і при тому набував навіть якогось нового, жіночого виразу.

З Миколиною матір’ю все сталось інакше. Чим добрішим ставав її колись деспотичний чоловік, тим різкіше висловлювалася вона сама, чим менше він важив поза домом, тим упевненіше вона виходила назовні — передусім на збори різноманітних проукраїнських гуртків, а потім і на маніфестації. Це був грандіозний бліцкриг, хоча подруги дивувалися її динамічно прогресуючому ожирінню, яким вона, здавалося, зовсім не переймалась, бо для неї розширення, збільшення тіла було рівнозначним захопленню нових територій і відповідало дедалі сильнішому відчуттю, що цей дім і це місто належать їй.

На звістку про те, що Микола дістав вовчий білет за польський націоналізм, мати зблідла, схопилася за голову і моментально постановила: за будь-яку ціну це відрахування потрібно приховати від Миколиного батька. Тому вони домовилися, що протягом наступних місяців він, як і раніше, буде виходити з дому на цілий день, прикидаючись, ніби і далі ходить на пари. Водночас вона втаємничила чоловіка у свій план заволодіння цокольним приміщенням, що недавно звільнилося, бо помер його мешканець, іще довоєнний п’яничка. Миколин батько із запалом взявся до справи, відновив зв’язки в міськраді, залагодив формальності й здобув приміщення, яке ідеально підходило для того, щоби займатися його новим хобі. Але користувався новим надбанням він дуже недовго, бо помер від інфаркту через рік після подій під Міцкевичем, саме тоді, коли Микола робив перші кроки в новому вузі, який його прийняв.

Смерть батька спричинилася до того, що всі наступні Миколині успіхи — червоний диплом Харківської академії образотворчого мистецтва, робота сценографа в Оперному і навіть захищена кандидатська львівської альма матер — мали гіркуватий присмак. Голос Маріанни звільняв його від почуття цієї, безумовно, надуманої вини. Він переносив Миколу поза історію себе і своєї сім’ї, у ту царину, де є і важкість, і легкість, і ще багато інших часто суперечливих речей, з яких складаються особистість і особиста свобода людини.

Цього власне, я думаю, Микола шукав і в мені, тому-то він і почав наш незграбний і недоречний роман. Нічого доброго в нас не вийшло: як я зазначила на початку, я була цілковитим музичним безталанням.

Ленін

— Я б не хотіла брати тебе з собою, бо це місце не для дітей. Але якщо ти наполягаєш… Кінець кінцем, тобі вже тринадцять років, — сказала Аба.

Уже тоді я обходила Оперний широкою дугою, але то був винятковий день: вистава мала відбутися назовні, звідусюди надходили глядачі. Був вересень 1991 року, Микола на той час уже мав диплом сценографа і кілька років працював в Оперному. Того дня ми обоє стояли серед юрми, нічого одне про одного не підозрюючи, й обоє думали про Маріанну. Миколі здавалося, що у всій цій події забагато політики і замало мистецтва, тож його огорнула темна туга за її голосом — він розмірковував над тим, що її голосу нема ні на небі, ні на землі, і над тим, чим це «нема» відрізняється від його власного «є», і чи часом його власне «є» — або «єсм» — від часу її смерті не стало більш змертвілим, ніж було до того, як він познайомився з Маріанною. Мені — зовсім інакше подумавшись — згадалися її слова: «Ми — гумус, ми віддаємо життя, щоб удобрити ґрунт, та врожаю цієї землі ми не встигнемо побачити». Я уявляла собі, що беру участь в опері, яка видобулася за межі сцени, перед будівлю театру, і яку грають для всіх — «Искусство принадлежит народу!» — а Мамин голос веде у ній першу партію.

Я дивилась угору: тимпан театру, як завжди, увінчувала алегорія Слави з пальмовою гілкою в руках, виснажена тим, що вистави завжди відбуваються всередині будівлі, — можливо, якраз вона і скликала це зібрання. Золота пальмова гілка переливалася променями на сонці, але справжній цвях сьогоднішньої програми розташовувався набагато нижче, і тільки я не дивилась у той бік. Я заступала на край клумби з маргаритками, підборіддям торкалась тімені Аби: воно було містом на золотій карті її голови, з якого в різні боки розбігалися золоті нитки автострад, що зникали в густому переплетенні більш темних місцевих доріг-стежинок. Розгнівані обличчя оточували нас спершу одиничним колом, потім — подвійним і потрійним, я відчула, що ще трохи — і звідси не можна буде вийти, відтак нервово застібнула ряд ґудзиків на модній джинсовій куртці, яка залишилась мені від Мами, вона досі пахла тютюном і дорослими парфумами, в одному місці замість ґудзика була зачеплена англійська шпилька.

Я стояла, задивляючись на Славу, яка кивнула головою у момент вступу хору: нині мало обійтися без увертюри. Хор співав на два голоси: альти заводили проти паплюження вождя, а баси вимагали його скинути, між ними мовчки стояли курсанти військового училища, ще не знаючи, чи їхню партію включено до спільної партитури. Пам’ятаю, що альти, себто противники скидання, були знервовані та плаксиві, загорнуті в шарудкий целофан, що огортав і закутував жорсткі головки червоних гвоздик, баси ж — прихильники — старі, спрацьовані та міцні, на їхньому боці виступали темноокі святі з церковних хоругв. Серед альтів були вчительки з моєї школи. «Чому вони його захищають? — дивувалась я. — Навіщо їм він? Хіба вони не читали про червоний терор? Чи, може, в них не розстріляли тата? Не вислали дідуся на Сибір? „Ми гумус, віддаємо життя, щоб удобрити ґрунт, врожаю цієї землі ми не встигнемо побачити“, — казала і повторювала Мама. А вони — що вони хочуть удобрити своїми сльозами?»

— Руки геть від Леніна! — заводили альти.

— Чемодан — вокзал — Росія! — відгиркувалися баси у відповідь.

— Хай би нарешті винесли труп із того мавзолею та й