Дім з вітражем - Жанна Слоневська

— Учора московський стадіон «Олімпійський» тріщав по швах під час концерту легендарної рок-групи «Пінк Флойд», яка вперше в історії СРСР відвідала…

Кольорові смужки проковтнули вусатого Лістьєва, повернулися кадри з Башкирії.

— Спочатку Чорнобиль, тепер цей вибух, — зітхнула Аба. — Що нас іще чекає?

Я на пальчиках увійшла до кімнати Мами, відкрила її шафу, взяла червону міні-спідницю і чорні колготи. Мама не коментувала моїх інновацій із модним вбранням, вона саме розмовляла з кимось по телефону, її чоло було наморщене — хоч Аба раз за разом повторювала, що якщо вона не почне дбати про свою міміку, то скоро виглядатиме як стара баба. Коли ми вийшли з дому, вона обігнала мене на сходах, а я завмерла на нашому поверсі біля вітражного дуба: свинцеві рамки, які його оточували, були коліями, і ними їхали два довжелезні пасажирські потяги. Я занепокоєно стежила за їхнім пересуванням: зіткнуться чи ні, згорять чи ні, злетять у повітря чи вціліють?

— Швидше! — гукнула Мама знизу.

Сонце безжально розігрівало вулицю. Мені хотілося морозива у вафельному стаканчику, але я мусила підпорядковуватися Маминому ритму, інакше мене би викинуло за борт корабля, який, не зупиняючись, помчить уперед: Мама не їла солодкого.

Ми пройшли повз Будинок профспілок із великим написом «Хай живе КПРС!», тоді повз брудні стіни готелю «Інтурист», ми пливли колишнім руслом колишньої річки Полтви, і разом із нами пливла Міцкевичева колона, книгарня «Дружба» та напис «Вперед до комунізму!», який виростав із її факела. Ми влилися в проспект Леніна і на рівні етнографічного музею наскочили на Клумбу. «Страйк», «демократизація», «українська мова» — читала я слова, висмикнуті з заголовків газет, прикріплених кнопками до дерев, а серед усього цього клекотали голоси літніх чоловіків. «Тільки б вони її не впізнали», — думала я, але було надто пізно: дідок у бавовняній шапці з козирком, з-під якої стирчали жмутики волосся, саме брав її під руку.

— Дорога пані Маріанно, — говорив він скрипучим голосом, — я вірю в можливість вільних виборів. Ви будете нашою кандидаткою до Верховної Ради СРСР.

Вона люб’язно дивилася на дідка, її зелені очі з золотими блискітками навколо зіниць світлішали — і для нього, для нього струменів її коханий для мене голос, водночас вона вивільняла лікоть з міцно стиснутих пожовклих пальців. Ми пішли, він залишився, проводжаючи нас нерухомим козлиним поглядом, на якийсь момент я відчула до нього навіть щось на кшталт співчуття.

Що з того, що тут колись текла річка, якщо жоден із розпечених каменів про це вже не пам’ятає, що з того, що, згідно з переказами, рибальські човни колись плинули водами Полтви до самого Балтійського моря? Я взяла під руку свою русалоньку і намагалася не відставати від неї, ми були майже одного зросту, наші тіні рухалися попереду нас, поки їх не ковтнула тінь Леніна, оточена кущами троянд. Я дивилася на п’ять роз’єднаних літер його прізвища і думала, що їх можна було б написати в інший спосіб, нехай би, як у каліграфічному прикладі, утворили безперервну лінію, по якій поїдуть два пасажирські потяги. Ле-нін-Ле-нін-Ле-нін… Нін-ел-нін-ел-нін-ел…

— Швидше!

Ми обійшли театр зліва, піднялися східцями службового входу, за нами зачинилися засклені двері з переплетенням кутих орнаментів, у їхньому лабіринті заплуталися пучки сонячних променів. Вахтерки порозкладали свої опасисті тілеса на незручних стільцях, тілесами стікали поли синіх халатів, прикриваючи відкорковану пляшку горілки під столом. Мамі дали ключі від гримерки, я пішла до сходів, але Мама подала мені знак рукою, і я згадала, що в березні директор викинув її з її ж таки гардеробної і перемістив у підвал, тепер у Маминому розпорядженні була репетиційна кімната недавно померлої ударниці. Ми ступали довгим коридором без вікон, проходили повз ряд однакових білих дверей, з-за кожних долинав звук іншого інструмента, але я чула тільки ударні.

У кімнаті вона кинула сумочку на стілець, запалила сигарету, поставила галочку на сьогоднішній виставі у розкладі на стіні. Я навмання розгорнула книжку в сірій обкладинці, що лежала на шафі: «На початку XX століття на світовій оперній сцені панували четверо чоловіків: Карузо, Баттістіні, Шаляпін, Тітта Руффо. І тільки одна жінка зуміла піднятися до їхніх висот — Соломія Крушельницька. Але якщо йдеться про міру особистості, то вона значно вища за цих знаменитостей». Мама струшувала попіл просто на килим: нагорі вона ніколи не показувалася із сигаретою. Вона вийняла з шафи сукню Кармен з посірілим та обтріпаним мереживом. Натомість червона спідниця, та, що на мені, була зовсім нова.

— Тобі личить, — зауважила Мама. — Можеш брати з моєї шафи все, що захочеш. Ти вже виросла.

Я зазирнула у відчинені двері шафи з Маминими костюмами, всередині, як і в нашій домашній, було сховане дзеркало, в ньому відбивалося довге тіло, яке я бачила в підручниках із ботаніки: дерево з наземною частиною у вигляді стовбура, яблука грудей, цятковані стебла рук, покриті листям стебла ніг, поліній орхідеї між ногами.

— Затягни блискавку, — попросила вона, повернувшись спиною. Її вії були земноводними рослинами з трубчастими пагонами, що їх у просторіччі називають комишем, а очі — тюльпанами з чорним квітковим дном, із шорсткими тичинками всередині.

— Я втомлена, — прошепотіла вона більше до дзеркала, ніж до мене. — Норми для артистів опери — це абсурд. Двадцять чотири вистави на місяць плюс репетиції. Щодня! «Доярки, добьемся высоких удоев от каждой фуражной коровы!»

Тільки останній пропагандистський лозунг Мама сказала російською, а все інше — українською. Одного дня вона рішуче змінила мову, це звалилося на нас із Абою як грім з ясного неба. Суперечка, під час якої вона виклала свої аргументи, була її останньою розмовою рідною, російською. Тоді Мама говорила, що вона — донька цієї землі, а ця земля — українська. Ще вона говорила, що Аба — окупантка, що в сорок четвертому її ніхто сюди не кликав — будь ласка, треба було після війни повертатися до свого Петербурга.

Говорила про бої за Львів у 1918 році та знищені могили Січових Стрільців. Говорила про багатовіковий гніт русифікації і «розстріляне Відродження». Говорила про неймовірно низький відсоток шкіл, де автохтони можуть навчатися своєю мовою, і про пихатих загарбників, які все життя проводять у Львові, українською не вимовивши