Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

Оля, котра спостерігала цю розмову мовчки, махнула Льовушці й зробила рвучкий рух до проїжджої частини. Миттю побачивши таксі, замахала рукою, з торбою у ній. Машина пригальмувала біля дівчини.

Ліза попрощалася кивком голови і понесла Ясю до машини. Льовушка стояв, мов остовпілий, не знаючи, що казати, робити, думати.

– А Лев з нами хіба не їде? – уже з машини скрикнула Яся.

– Ні, сонечко, – обійняла її Ліза і зачинила дверцята.

– Дякую вам! – навздогін крикнув Льовушка і так і залишився стояти край дороги.

«Нічого не роби. Якщо не хочеш усе зіпсувати», – пролунало в його голові голосом провидиці.

Є в житті людини речі необхідні, а є, на перший погляд, не дуже. Важко пояснити людині, яка не має хобі, навіщо іншому, захопленому, та морока. Але ж на світі є таки чимало захоплених людей! Хтось чекає дачного сезону, щоб огорнути любов’ю та турботою свої рослини, і щовесни ущільнює на підвіконнях ящички з домашньою розсадою, хтось плете гачком чи спицями, вишиває, творить із бісеру або вирізає з дерева… Інші не виробляють самі, але завзято колекціонують марки, значки, листівки, платівки, пивні кухлі, старовинні речі… А комусь до вподоби реставрувати старі меблі, даючи їм нове життя.

А є ще хобі-заняття, які не виставиш на показ колекцією, бо предметність їхня умовна або швидкоплинна. Приміром, людина пише вірші, співає, танцює або просто тішиться приготуванням всіляких страв, які, добре поціновані рідними та друзями, швидко зникають…

Історія, подібна до легенди, розповідає, що у старій Англії фермери дуже любили своїх коней, навіть прикрашали їх квітами. Robbin, Dobbin та Hobbin – були найуживанішими кінськими іменами. Ім’я Hobbin змінилося на Hobby, і так стали називати іграшкових дерев’яних коників на паличці, якими дуже любили бавитися діти, стрибаючи, наче вершники. А через деякий час слово «hobby» дістало своє сучасне значення.

Словники тлумачать «хобі», як «заняття, захоплення, що не несе особливої матеріальної вигоди, яким регулярно займаються на дозвіллі для душі». Тобто, якщо ми виконуємо якусь роботу заради грошей, то це – робота. Подобається вона тобі чи ні. А коли ти ладен і сам доплачувати, аби робити те, до чого тебе нездоланно тягне, то це воно і є – Хобі! А якщо зі свого улюбленого заняття людина може ще й прогодуватися, то вона просто щаслива!

Проте інколи хобі – не така вже й дешева річ. Наприклад, деякі види спорту, до яких лежить душа в аматорів, вимагають чималих витрат на екіпірування, платню тренерам, інструкторам, оплату годин на корті, ковзанці, в басейні чи можливість поїздити верхи.

Колекціонування – це теж далеко не завжди збирання з-під ніг того, що інші не помічають. Деякі колекції потребують не лише зацікавленості, послідовності та знань у певній сфері, а ще й відповідних грошових вкладів у придбання нового екземпляру. Як от і захоплення, що виражається у співі, танцях, малюванні – усе це зазвичай теж потребує часу, терпіння, роботи над собою і знову ж таки – фінансування.

А скільки клопоту та витрат у тих, хто тримає котів, собак, рибок, ховрашків, декоративних кроликів та пташок! Можливо, хтось, знизавши плечима, скаже: «Тоді на біса воно, коли ніякого зиску, лише морока?! Хто змушує?»

У тому-то й річ, що ніхто не змушує! Неспокійна людська душа сама, мов радаром, нишпорить нашою різнобарвною реальністю і, буває, щось ніби клацне всередині, зупинивши ваш погляд на першому експонаті майбутньої власної колекції, чи затріпочуть ніздрі від запаху фарби в майстерні митця, чи погладить ваша рука щеня, і та мить стане початком тривалої дружби… Є, мабуть, у людських душах якісь запасні, «другорядні» резервуари, що протягом життя заповнюються цими дивними захопленнями не заради грошей, а, буває, навіть усупереч здоровому глузду.

Але ж, природа не дурна, і в ній немає нічого зайвого. Усе, що вона заклала, для чогось мусить таки бути.

Мабуть, хобі – це те, що гармонізує та урізнобарвлює наше життя, приносить радість, не дає стати просто солдатиками сірого війська, що понуро ходить на роботу – з роботи, їсть, спить і знову на роботу – з роботи… Хобі індивідуалізує людину. А ще – допомагає виразити себе і відшукати собі подібних. І воно зазвичай на роки. Тобто це не одномоментний акт, а процес. Звісно, можна перекупити чужу колекцію (буває, нащадки продають «батьківський непотріб»), але ж збирати власну, полювати за кожним її екземпляром куди цікавіше: це наповнює життя. І добре, коли хтось, споглядаючи твоє заняття, не крутить пальцем біля скроні, а розуміє, розділяє і підтримує.

А ще хобі – це визнаний антидепресант і спосіб гідно витримати важкі хвилини життя. Психотерапія, арт-терапія чи просто «дірочка для випускання пари», коли тиск проблем у душі стає нестерпним. Мабуть, сили небесні підказують людині, що реставрувати меблі, шити бісером, малювати, вирощувати квіти, вишукувати старовинні праски, писати вірші чи пекти торти набагато краще, ніж здатися в полон Зеленому змію, заховатися в дурмані наркотиків чи лізти в зашморг.

Ліза звикала жити в чужому домі. Перед тим вона ніколи не жила в приватному будинку – дитинство її та юність пройшли в київській квартирі, а майже рік тут – у тісненькій трикімнатній з дівчатами, де кожна мала свою невеличку кімнату для сну, а кухня та інші вигоди були спільними.

Ліза ознайомилася з будинком, із двором, помалу звикала до нового розкладу життя. Коли Він їхав у справах, вона шукала собі якесь заняття, заводила розмови з Марією, хоч та майже не володіла англійською, але була дуже відкритою, а от із Брасом не склалося. Цей хлопець займався своїм, відповідав «так» чи «ні», слухав музику з плеєра та існував десь паралельно.

Одного разу Ліза знайшла в комірчині на дальній полиці закинуті акварельні фарби, альбоми, рулони паперу, пензлі