Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

І знову приходив, підтримував компанії, зникав, казав – робота, бо ж мав іще один клуб, але жіноче серце вже наповну відчувало недобре. Ліза гнівалася, то мовчала, то виговорювала Йому вдома, щоб не влаштовувати сімейні сцени на роботі, але отримувала у відповідь лише грубість. Куди подівся той закоханий, що мчав до неї ночами з сусіднього містечка і палав бажанням мати її не за подружку-коханку, а за дружину? Домігся свого й охолов. Але ж навіщо тоді все це було?!

Ліза картала себе за те, що поспішила з оформленням шлюбу, що так швидко завагітніла, що тікати, власне, і нікуди. Якось вона зателефонувала Ірині й проговорила з півгодини. Їй не йшло з голови сказане на весіллі про московську донечку, хотілося розпитати, як вона наважилася тікати від чоловіка, до якої межі терпіла, та, власне, як змогла втекти, ще й з дитиною? Узагалі, Ліза була доволі терплячою. Але у хвилини відчаю за себе не ручалася. Не знала, скільки ще принижень терпітиме за теплий куток у багатому будинку та за зміну статусу з «хостес» на «дружина».

Одного разу в клубі раптом з’явилася з клієнтом Ліля. За своїми переживаннями Ліза якось і забула про цю дівчинку, від якої не почула тоді дорогою в машині жодного слова. Ліля теж її впізнала і кивнула більш приязно, ніж минулого разу. Не те, щоб Лізі хотілося спілкування, на половині терміну вагітності вона страшенно втомлювалась від нічної роботи, ґвалту, диму, стояння на ногах, але чомусь закортіло розпитати, звідки та дівчинка родом та як їй працюється в іншому клубі.

Вибравши вільну хвилину, нові знайомі вийшли до дівочої кімнати та присіли поговорити. Перекинулися загальними фразами про Батьківщину, про погоду і клієнтів, а коли з кімнати вийшла танцівниця, що поправляла макіяж, Ліля тихо та швидко промовила:

– Мене звати Оля, і ні в якому клубі я не працюю. Я живу і «працюю» в борделі твого дорогого чоловіка, куди оці скоти, – вона кивнула на двері, – приходять із клубу. Чи у супроводі ваших дівчат, коли хтось із них хоче підробити, чи просто до нас, тицьнувши пальцем у фото в альбомі чи назвавши чиєсь ім’я.

Ліза відкрила рота та так і завмерла, захлинувшись тим, що хотіла сказати. Вона дивилася широко розплющеними очима на дівчину, майже дівчинку, худеньку, високу, із короткою розтріпаною стрижкою, несхожою на зачіски спокусниць, і її починало помалу трусити. Спочатку засмикалась повіка на лівому оці, потім здригнулися плечі, по стегнах пробігли мурашки, вона сиділа, мов заклякла, а в голові скаженим калейдоскопом понеслися різні події, моменти, стоп-кадри, на які вона свого часу не звертала уваги, а не завадило б.

– Ти давно з дому? – прорипів її здушений голос.

– Без малого рік.

– Скільки ж тобі років?

– Сімнадцять, – прошепотіла Оля, сторожко глянувши на двері.

– Але… але як же?! – Ліза ще більше округлила очі, а потім примружила їх, задавивши повіками сльози, що були готові викотитися назовні.

Вона прикусила нижню губу і завмерла в кріслі, тримаючи руку на животі. І раптом там, усередині, щось ворухнулося, трохи сильніше, ніж було вже кілька разів нею помічено. Жінка хапнула повітря, стривожено глянула на Олю і поклала другу руку на живіт.

– Скоро тобі? – сама ледве стримуючи сльози, спитала дівчина.

– Та ще чотири місяці.

– То що ж він, падло, тебе тут припахує ночами?! Багатій грьобаний! Хай би вже нас мучив – то ми тут товар, а ти ж, наче, дружина…

Почувши кроки за дверима, Оля одним стрибком опинилася біля дзеркала і почала фарбувати губи, а Ліза так і залишилася в кріслі з двома руками на вже добре помітному животі.

– Лілько, тебе клієнт уже шукає, – мовила одна з дівчат, зазирнувши в кімнату, – сердиться, каже, навіщо було до клубу проситися, щоб він тут сам сидів? Вигулює тебе, то й вигулюйся на всі гроші! Іди розкрути його, хай замовляє побільше! Не в кіно прийшов!

Оля вийшла, а дівчина пройшлася кімнатою, взялася за цигарки, потім глянула на втомлену вагітну господареву дружину, зітхнула та пішла на перекур в інше місце.

Лізі голова йшла обертом. Наче полуда спала з її очей, і все тепер виглядало інакше. Той клуб, куди вона влаштувалася через знайомих її туристичного шефа, дійсно був нічним розважальним закладом. Звісно, ніякої престижності в роботі дівчат-хостес не було, але й до інтиму їх ніхто не змушував, хіба що котрась сама була готова до пригод та «приробітків» з окремими гостями, з якими складалися стосунки. А що ж тоді це?! Де вона працює на свого чудового багатого чоловіка, який тримає аж два нічні заклади?! А десь на півдорозі між ними є бордель, що так само належить її чоловікові, і тягнуться туди хтиві мужчини, розігріті в клубі дівчатами, щоб добрати еротичних вражень там, де їм не мають права відмовити…

Ліза з останніх сил працювала тієї ночі, їй не стоялося на ногах, хотілося сісти, лягти, впасти, згорнутися калачиком, заритися кудись, як їжак в осіннє листя, і завмерти, заснути, нічого не чути й не бачити. А потім прокинутись і… щоб усе було по-старому, як колись – Київ, мама, тато і вона, ще маленька…

Раптом хтось стукнув долонею по стільниці її бару.

– Господинечко! Ми вже вас покидаємо! – голосно і нетверезо промовила Оля, тобто Ліля. – Ось вам від мого друга подарунок! Їжте, землячко, в них багато вітамінів! – і вона простягнула гілку дрібненьких жовтих бананів.

Ліза, мов в уповільненому кіно, подалася всім тілом до цієї білявої дівчинки з недоречно яскравою помадою на губах, вловила нервовий блиск її сіро-блакитних очей і раптом усвідомила, що дівчинка звернулася до неї українською.

– Дякую, – відповіла вона також доволі голосно і взяла дарунок.

Ліза хотіла сказати щось іще, але їхній діалог не надто зрозумілою мовою дівчатам з «наших країв» привабив