Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова
Він теж мав хобі. Але, на відміну від дівчачого, то було конкретно чоловіче хобі – Він, із подачі одного заїжджого гостя, став колекціонувати віскі. Ліза з подивом розглядала вмонтовану в стіну дорогу скляну шафу-сейф із виставленими там пляшками з рідиною коньячного кольору різних відтінків. Вона пробувала віскі в клубі, але не могла сказати, що їй сподобалося, і навіть уявити не могла, що цей алкоголь може бути культовим і що любителі та колекціонери платитимуть по кілька тисяч доларів за пляшку. Адже напій передусім призначений бути вжитим, випитим. Смішно уявити, щоб хтось колекціонував цукерки чи торти! Хай би вже прикраси чи автомобілі. Але ось такі в грошовитих пацанів забавки.
Він же вважав це хобі цікавим та ще й корисним з погляду вкладання грошей. Навіть якось, проводячи освітню роботу з нареченою, зачитав статтю з газети:
«На торги, які аукціонний будинок Bonhams проведе 18 листопада в Единбурзі, будуть виставлені більше ніж 3 тисячі пляшок віскі, зібраних покійним Уїллардом Фолсомом із Сан-Франциско, колишнім працівником United Airlines, що помер у червні 2008 року у віці 64 років. Американець, якого любов до віскі змусила переїхати до Шотландії, а потім до Англії, збирав свою дивовижну колекцію протягом 18 років. Подейкують, разом із собою мільйонер возив по світу всю свою сім’ю – правда, не з метою показати принади планети, а щоб ті носили його валізи з улюбленою колекцією.
Кількість брендів, виставлених на торги віскі, вражає. Серед них найбільш гучні та шановані імена: Ardbeg, Bowmore, Dalmore, Glenfiddich, Laphroaig, Springbank, Kinclaith, Killyloch, Ben Wyvis, Glen Grant, Glenmorangie, The Glenlivet, Strathmill, Mortlach і The Macallan.
«Це найдивовижніша колекція, з якою мені коли-небудь пощастило мати справу, – говорить Мартін Грін, фахівець Bonhams із продажу віскі. – Багато з представлених у колекції пляшок більше ніколи не будуть випускатись або повторюватися в індустрії віскі, тому розпродаж колекції являє собою можливість придбати багато перспективних предметів колекціонування».
– То ти вирішив одружитися зі мною, щоб із часом було кому носити за тобою валізи з віскі?! – розсміялася Ліза.
– У тебе надто гострий розум, як для жінки, – удавано суворо глянув на наречену Він, але потім посміхнувся. – Може, колись і про мене так напишуть. Тобто про мою колекцію.
– Якщо таке пишуть слідом за некрологом, то краще не треба! – махнула рукою Ліза.
Після збирання необхідних довідок та підготовки відгуляли весілля. Усе відбулося наприкінці літа в ресторані, солідно, пристойно, недешево.
«Не в нічному ж клубі відзначати створення моєї родини?!» – виголосив на старті Він, і далі сам опікувався підготовчим процесом, щоб було якнайкраще.
Гостей було не більше як тридцять осіб, з боку нареченої лише двоє – колишні колежанки Кіра й Ірина. Мати відмовилася прилетіти на весілля, хоч Він і готовий був оплатити переліт майбутній тещі. І хоч її побоювання щодо аморальних перспектив закордонних заробітків не виправдалися, стосунки після Лізиного від’їзду з батьківщини зіпсувались остаточно, і навіть законний шлюб нічого не змінював.
– Жадібність – гріх! Заради грошей ти зреклася родини! Могла б і тут жити, як усі! – вичитувала Лізу матір, уже не згадуючи, яку саме родину й за яких обставин дівчина залишила, як і те, що у батьковому домі живе тепер чужий Лізі за кров’ю та духом чоловік і що місця для доньки там більше немає.
– На все воля Божа, – відповіла Ліза материними ж словами, нарешті дочекавшись паузи в потоці докорів, і повісила слухавку.
На весіллі дівчата і вітали подругу, і сміялися, і плакали. Безпосередня Кіра витанцьовувала з гостями та підморгувала Лізі: «Непоганий жених би для мене був?!» Вона цілком серйозно просила подругу надалі приглядатися – хто знає, може, і їй трапиться якийсь нормальний чоловік, нехай і не такий красень та багатій, як Лізин. Ірина на те посміхалася, не заважаючи Кірі мріяти й подумки примірятися до різних варіантів можливого влаштування життя. На прощання вона сказала Лізі:
– Ти, подруго, зірвала джекпот. Багато з наших тобі відверто заздрять, хоч і передавали вітання. Але тепер тобі доведеться навчитися з цим жити. Бо, кажуть, їхні солодкі тенета, сплетені для нареченої, нерідко стають колючим дротом для дружини. Я тобі не казала, але моя донька – то плід майже такої самої казки. Але з сумним фіналом. – Ірина затягнулася димом, гукнула Кіру й озирнулася, шукаючи очима Браса – він привіз дівчат з їхнього містечка на весілля і мав тепер доправити назад.
– Іро… Дякую тобі за все! І тобі, Кірюхо! Я вас люблю! Раптом щось буде треба…
– Добре, сестричко. Ти сама дивись, коли що – звертайся.
Дівчата шморгнули у напівтемряві носами, обійнялися, і Його машина помчала бувалих хостес у клуб (бо ще мали там працювати до ранку), а Ліза повернулася до гостей.
За кілька місяців і направду цукор із «солодких тенет» осипався. Щасливий красень-наречений, вдовольнившись своєю перемогою, звик до молодої дружини і повернувся до старих звичок розгульного холостяцького життя. Він пропадав ночами в клубах, то в своїх, то наїжджаючи гостем у інші, повертався під ранок напідпитку, то машиною, то на мотоциклі, лякаючи сонну Лізу його ревом у дворі й доводячи до відчаю хмільними ароматами та хропінням на подружньому ліжку. До того ж невдовзі після весілля Ліза завагітніла, не дуже добре почувалася, частіше прагнула побути вдома і припускала, що майбутній таточко шаленів від незвичного розкладу життя та від дефіциту адреналіну.
Ще одне неприємне відкриття вразило Лізу. Одного разу вона побачила з вікна,
