Виправний день - Чак Паланік
— Ніку!
Нік запитав:
— Тримаєшся?
Той похитав головою й усміхнувся.
— Забудь про ту херню, — хлопця звуть Джамал, він був постійним учасником зустрічей, доки не покинув їх кілька місяців тому. Усі думали, що він помер, але от він тут стоїть. Джамал потягнувся однією рукою в задню кишеню і витягнув жменю чогось. Ніби гральних карт. Ніби колоду карт із дуже дивними кольорами. Він подав йому стос зі словами:
— Візьми, у мене того купа. Але витратити їх потрібно протягом кількох тижнів, окей?
Карти виявилися слизькими тонкими пластинками з твердого пластику. На кожній було обличчя якогось чоловіка, ніби чийогось тата по телевізору, привабливе обличчя, ніби актора з телереклами, що продає золоті монети. Нік узяв картки і розгорнув віялом, щоб порахувати. Це ті нові гроші, про які він чув. Ні в кого їх немає, хіба в тих, хто працює на одного з народних месників. Ставши на коліно, він запхав картки собі в шкарпетку. Деякі поховав по кишенях. Зараз навколо вдосталь голодних людей, краще не ризикувати.
Джамал кивнув на собаку.
— У нас зі Стрибуном за кілька днів літак, вирушаємо в нове життя, — він говорив про Чорнотопію, країну, відведену спеціально для всіх, у кого переважає субсахарська ДНК. Сказав: — Це був цікавий експеримент, але він закінчився.
Він мав на увазі спільне життя білих і темношкірих людей, усю суть сполучених штатів, зрозумів Нік.
Джамал запитав:
— Ти у школі читав книжку «Грона гніву»? — з огидою похитав головою. — Люди там бігають сюди-туди. Постійно мелять щось про те, що треба нанести удар у відповідь, щоб виправити систему. Але вони ніколи нічого не роблять, тільки копають рови за п’ять центів і народжують мертвих дітей, — Джамал сплюнув на землю. — Та книжка — повна хрінь.
Нік тримав одну руку в кишені, торкався своєї неочікуваної вдачі.
— Так, ми читали.
Джамал запитав:
— Як думаєш, у чому був сенс читати про тих нездар? — він обернувся до собаки, ніби запитуючи його: — Ти коли-небудь замислювався, чого насправді та книжка нас навчає? — Нікові він подав свою синьо-чорну книжку. — Талбот каже, що нормально вбивати себе наркотиками. Але він каже, що немає більшої честі в житті, ніж убити своїх гнобителів, — великий діамант зблиснув у одній з його мочок.
Нік запитав:
— Ти вбив Бролі?
Джамал запитав:
— Чув колись про плантацію Пібоді? — він повернувся і говорив до собаки. — Ми володіємо нею. Правда, Стрибуне? Ціла долина лісів і фермерських земель, а ще надзвичайний маєток у стилі античного Відродження в самому центрі.
Нік здогадався, що це в якомусь колишньому штаті, що раніше був Джорджією чи Північною Кароліною.
— Твої люди колись були там рабами? — він не хотів сказати нічого образливого. Такий Богом забутий будинок здавався дивним вибором для колишнього нарка. Важко було уявити Джамала фермером.
Джамал порився в кишені й подав йому ще одну жменю грошей-карток.
— Візьми. Я не встигну витратити до того, як вони втратять силу, — він подавав книжку і нові гроші тією ж рукою, ніби комплексну угоду. — Це закон. Тебе заарештують, якщо не матимеш при собі книги.
Нік узяв і те, й те. Перед ним стояв один із багатьох, кого він більше ніколи не побачить.
— Пішли, песику, — сказав Джамал. Він потягнув за повідець, і пітбуль почимчикував за ним. Обоє пішли геть.
З грошима в руці Нік кинувся стрімкими пітливими кроками у зворотному напрямку. Щоб дістати гору оксі[143] чи гідро і щоб йому відсмоктали так, що державне становище не матиме ніякого значення. Зловити балакливого малого, доки він не продав свою заначку комусь іншому.
На думку Джамала, Виправний день діяв на противагу тій книжці, «Гронам гніву». Книжці, яку люди мусять прочитати в сьомому класі. Де білих людей виганяють з їхньої ферми. Трактор зносить їхній будинок, і вони не роблять нічого. Кредитний інспектор чи хтось типу того приходить і каже їм забиратись, а ця сім’я не робить нічого. Так, вони говорять про те, що треба дістати зброю і напасти на банк, треба вбити банкірів, але нічого такого не роблять.
Натомість ця сім’я білих тягне свої сраки в Каліфорнію, де поліція їх із гімном змішує, де вони до смерті працюють за дрібняки. Та вони все одно нічого не мають. Постійно говорять про те, що от настане день. Розповідають, як візьмуть у руки зброю в якійсь революції проти багатіїв, і увесь цей час не роблять нічого, лише дивляться, як їхні старі вмирають, і ховають їх у безіменних могилах. Їхні діти голодують. Чотириста сторінок Джамал прочитав в очікуванні революції, а в кінці там просто мертве дитя кидають у потічок і молода дівчина дає якомусь старому при смерті цицьку поссати. Автор, Джон Стейнбек, був сциклом, надто боявся, щоб щось сталося. Він лишив своїх персонажів страждати.
Як і Бог.
Лише білий чоловік міг мати таку роздуту самооцінку, щоб написати ту книжку, і лише білий чоловік міг таємно пишатися тим, що прочитав її.
Лише білі чоловіки чіпляються за свою провину. Провину падіння Адама. Провину за жертву Христа і рабство темношкірих африканців. Джамалові було очевидно, що для білих їхня провина становить унікальну білу форму вихваляння. Їхнє гупання себе в груди було скромними хвастощами, що постійно кричало: «Ми це зробили! Ми не послухалися Бога в Саду! Ми вбили його сина! Ми, білі люди, робимо з іншими расами і природними ресурсами те, що самі вважаємо за потрібне!»
Бравада під маскою провини.
Для білого чоловіка його провина була найбільшим символом досягнення. Лише білі вбили планету глобальним потеплінням, щоб лише білі могли її врятувати. Їхні вихваляння ніколи не вгавали.
Це такий білий рекет: створювати проблеми, щоб потім усіх рятувати.
І поки школа змушувала дітей читати нікчемні «Грона», діти добровільно читали «Джерело» Айн Ренд. Діти жадали бути Говардами Рорками[144], що дають свідчення в суді. Школи ненавиділи сам факт, що геніями стають одиниці. Генії розпізнають бездарну кампанію шкільних учителів, які навчають бездарності бездарних. І діти відкидають цю ідею пожиттєвих страждань і провалів.
У «Джерелі» хтось робить те, про що Стейнбек лише говорить. Саме тому діти люблять книжку Ренд.
В очах Джамала Виправний день був щасливим кінцем,
