Бойня номер п'ять - Курт Воннегут
І до речі, не треба хвилюватися про те, що вас бомбардуватимуть. Дрезден - відкрите місто. Воно незахищене, бо там немає військової промисловості, і ні в самому місті, ні в його околицях немає великих військових формувань».
* * *
Десь тоді ж під час цих зборів старого Едґара Дербі було обрано керівником над американцями. Англієць оголосив, що можна висувати кандидатури, але ніхто на це не відгукнувся. Тож він сам запропонував Дербі і похвалив його за зрілість і за його довгий досвід роботи з людьми. Інших кандидатур не було, тому перейшли безпосередньо до голосування.
«Хто за?»
Двійко чи трійко людей прохопилося схвальними вигуками.
Після того бідолаха Дербі виголосив промову. Він подякував англійцеві за його цінні поради і сказав, що він збирається їх дотримуватися. Він також сказав, що не сумнівається, що й інші американці робитимуть те саме. А ще він сказав, що тепер його головним завданням буде дбати про те, щоб кожен із них дістався додому живим і здоровим.
«Ід-дік-кібєніфєні, - просичав Пол Лаззаро з глибин свого блакитного гнізда. - Пердоль на тихому катері».
* * *
Того дня чомусь раптом різко потеплішало. Середина дня була дуже відлигла. Німці на двох тачках притягли суп і хліб. Тачки штовхали росіяни. Англієць від себе виставив справжню каву, цукор, мармелад, цигарки й сигари. Він же розчахнув двері театрального барака, щоб туди могло заходити тепло.
Американцям умить попустило. Тепер їхні організми були здатні перетравлювати їжу. А тоді їм настав час вирушати на Дрезден. З британського сектору концтабору в бік воріт вони промарширували досить рівною колоною. Як і раніше, Біллі Піліґрім очолював цей парад. Але тепер на його ногах сяяли срібні бутси, руки були захищені муфтою, а з його пліч звисала схожа на тогу блакитна завіса. Він так і не встиг поголити бороду. Так само, як і бідолаха Едґар Дербі, який ішов одразу за ним. Він усе ще писав листи додому, через що його губи тремтіли і смикалися.
Любо Марґарет!
Сьогодні нас відправляють у Дрезден. Ні про що не хвилюйся. Дрезден ніколи не бомбардуватимуть, бо це - відкрите місто. Сьогодні по обіді в нас були вибори. І уяви собі -
Ну і так далі.
Вони знову опинилися на залізничній станції на краю концтабору. Їх сюди завезли у двох вагонах, а звідси вони мали їхати з комфортом - аж у чотирьох вагонах. І тут вони знову побачили труп волоцюги. Він валявся геть замерзлий у бур'янах, які підступали до колії. Він лежав у позі ембріона, навіть мертвий він, здавалося, тулився до когось, як ложка до інших ложок. Але тут більше нікого не було. Він тулився до морозного повітря, шлаку й попелу. Хтось стягнув Із нього черевики. Його босі ноги мали колір біло-синього мармуру. Але чомусь його смерть нікого не зачіпала. Отаке.
* * *
Дорога до Дрездена була суцільною насолодою. Дві години проминули, як одна мить. Їхні солдатські шлунки, які вже були всохлися, обважніли від їжі. Через вентиляційні віконця у товарняк пробивало сонячне світло і тепле запашне повітря. Ще й англійці надавали їм гори тютюну.
Вони прибули до Дрездена о п'ятій вечора. Двері вагонів відчинилися, і перед американцями постало місто такої краси, яку більшість із них ще зроду не бачили. Всі будівлі, які громадилися на обрії, були вибагливими і чарівними, пишними і безглуздими у своїй надлишковості. Ця панорама нагадала Біллі Піліґрімові картинки, на яких зображали рай. Він їх бачив у книжці під час занять у церковній недільній школі.
Хтось у вагоні позад нього, побачивши це, сказав: «Казка». Це був я. Власною персоною. Єдине місто, яке я до того бачив, був Індіанаполіс у штаті Індіана.
* * *
Всі інші німецькі міста бомбардували й палили без жалю. А в Дрездені не було жодного розбитого вікна. Сирени там завивали щодня, вони вищали, немов їх ріжуть, і люди ховалися в льохи і звідти слухали, що їм скаже радіо. Але літаки завжди летіли десь далі - на Лейпциг, на Хемніц, на Плауен або ще далі. Отаке.
А у Дрездені батареї продовжували чесно обігрівати домівки. Трамваї усе ще трюхикали рейками. Світло вмикалося і вимикалося кожного разу, коли люди тисли на вимикачі. Ресторани й театри були завжди переповнені. Працював зоопарк. Дрезден був відомий як центр фармакології і харчової промисловості, тут також виробляли цигарки.
Вечоріло, і люди саме поверталися додому з роботи. Вони були дуже змучені.
* * *
Й саме тоді вісім дрезденців, переступаючи через сталеве павутиння рейок, перетинали залізничне депо. На всіх них були нові форми. Їх щойно призвали до війська, й вони лише вчора прийняли присягу. Це були хлопчики та дідусі, й лише двійко з них були ветеранами, яким на східному фронті прострелили все, що можна. Тепер їм було наказано вартувати сотню американських військовополонених, яких сюди привезли для рабської праці. У цьому взводі, зокрема, був дід із рідним онуком. Дід був архітектором.
Наближаючись до вагонів із в'язнями, всі восьмеро новобранців були похмурі. Вони прекрасно розуміли, що їхній бойовий підрозділ не може не вражати людей своєю неміччю та недолугістю. Один із них замість ноги мав протез і тягав за собою не тільки рушницю, але й палицю. Але, попри все це, від них вимагали так поставити себе, щоб ці дебелі, зухвалі й жорстокі американські піхотинці, на чиїх руках ще не просохла кров, поважали та слухалися їх.
І тут вони побачили бородатого Біллі Піліґріма, загорнутого у блакитну тогу, зі срібними черевиками на ногах, з руками, які він ховав у муфту. На позір йому було добре за шістдесят. Поруч із ним стояв крихітний Пол Лаззаро з перебитою рукою. З нього аж цебенів сказ. А поруч із Лаззаро стояв бідолаха Едґар Дербі, шкільний учитель, вщерть переповнений недоречним патріотизмом, віковими проблемами і поверховою мудрістю. Ну і багато чим іншим.
Вісім кумедних дрезденців пересвідчилися, що ці сто кумедних потвор, що стоять перед ними, і справді є тією
