Бойня номер п'ять - Курт Воннегут

В нас шахтарські чорні жопи.

Завтра нам дадуть платню

На бабів, бухло й гульню.

До речі, про поляків. Біллі Піліґрім став колись свідком того, як привселюдно повісили одного поляка. Це сталося приблизно на третій день після того, як Біллі потрапив до Дрездена. Він тоді на світанку разом з іншими полоненими йшов на роботу, і біля футбольного поля Біллі побачив шибеницю, довкола якої зібралося трохи людей. Той поляк працював на фермі у німця, і його повісили за те, що він вступив у статеві стосунки з німецькою жінкою. Отаке.

* * *

Біллі знав, що їхній літак має ось-ось розбитися, тому він заплющив очі і полинув у часі в 1944 рік. Він знову опинився на фронті в Люксембурзі, разом із трьома мушкетерами. Роланд Вієрі схопив його за барки, трусив щосили й дубасив головою об дерево.

«Ви, хлопці, йдіть далі без мене», - сказав Біллі Піліґрім.

* * *

У літаку вокальний квартет саме співав пісню «З тобою, Неллі, і ніч коротка», коли літак врізався у верхівку Кленової гори у штаті Вермонт. Загинули всі, окрім Біллі та другого пілота. Отаке.

Першими на місці авіакатастрофи опинилися молоді австрійці, що працювали інструкторами на славетному лижному курорті біля підніжжя гори. Оглядаючи тіла потерпілих, вони розмовляли між собою німецькою мовою. На них були чорні маски з прорізами для очей і червоні плетені шапки. Вони скидалися на тих клоунів, які мастили собі обличчя сажею, щоб скидатися на негрів, бо це колись викликало в публіки здоровий сміх.

У Біллі був проламаний череп, але він ще був при тямі. Він не розумів, де він. Біллі ворушив губами, і один з клоунів приставив вухо до його рота, щоб почути його передсмертні слова.

Біллі ж подумав, що цей клоун має якесь відношення до Другої світової війни, тому він йому прошепотів свою адресу: «Schlachthof-fьnf».

* * *

Біллі на великих санчатах спустили з Кленової гори. Клоуни линвами припнули його до санчат і високими голосами, дзвінко виспівуючи свої тирольські йодлі, подавали сигнал іншим лижникам, і ті одразу ж розступалися перед ними. Вже біля самого підніжжя гори лижня впиралася у стовпи підйомника й мусила обходити їх. Біллі побачив над собою багато молодих людей у яскравих лижних костюмах, масивному взутті та окулярах. Всі вони були по самі вуха обліплені снігом і повільно піднімалися вгору, погойдуючись у жовтогарячих підвісних сидіннях. Він припускав, що, мабуть, це Друга світова війна вступила в нову, захоплюючу фазу. І він нічого не мав проти того. Та й взагалі, якщо розібратися, ніщо ніколи не викликало у нього ніяких заперечень.

* * *

Його доправили в маленьку приватну лікарню. З Бостона прибув відомий нейрохірург, який три години оперував Біллі. Після того він два дні пробув у непритомному стані, під час якого йому ввижалися мільйони речей, і деякі з цих речей були пов'язані з реальністю. Зокрема, те, що стосувалося подорожей у часі. Там усе було правдою.

* * *

І однією з таких правдивих речей був той перший вечір, який він провів на бойні. Біллі та бідолаха Едґар Дербі штовхали порожню двоколісну тачку проходом, обабіч якого стояли колись загорожі для худоби. Вони рухалися в бік спільної кухні, де мусила відбутися вечеря для всіх в'язнів. Їхнім охоронцем був шістнадцятирічний німець Вернер Ґлюк. Вісь тачки була щедро змащена жиром забитих тварин. Отаке.

Сонце щойно сіло, і його відблиски підсвічували місто. В давно спорожнілому загоні для худоби було щось по-сільському ідилічне, і місто, яке височіло над ним, скидалося на похилі скелі. Все місто було затемнене на випадок бомбардування, тому Біллі не зміг побачити, як Дрезден поринає в найвеселішу з усіх ігор, на які тільки здатне велике місто в сутінках, коли в ньому один за одним запалюються вогні. Тоді всім, хто таке бачить, здається, що це їм хтось безтурботно підморгує.

Там навіть була повноводна річка, яка могла б відбивати ті вогні. Можна лише уявити, як гарно виглядали б ті нічні підморгування. Це була Ельба.

* * *

Юний охоронець Вернер Ґлюк був родом із Дрездена. Він ще ніколи не бував на бойні, тому не знав, де тут у них кухня. Він був високий і хирлявий, точно як Біллі, який міг би бути його старшим братом. Цікаво, що насправді вони таки були далекими родичами, хоча ніхто з них про це ніколи так і не дізнається. Ґлюк був озброєний важелезним мушкетом, однозарядним музейним експонатом, який мав восьмигранний приклад і довгий відполірований ствол. До мушкета був причеплений багнет, який нагадував видовжену спицю для плетіння. Той багнет не мав ринви для крові.

Ґлюк попереду своїх полонених зайшов до будинку, в якому, як він припускав, мусить бути кухня, і відчинив розсувні двері. Однак кухні там не було. Там містилася роздягальня, за якою була душова, через що все приміщення було наповнене густою парою. У цих випарах стояло десь із тридцять голих дівчат підліткового віку. Це були німецькі біженки, які прибули сюди з Бреслау, нині польського міста Вроцлава, яке зазнало нищівного бомбардування. Вони щойно дісталися до Дрездена, в якому й без того не було проходу від біженців.

І ось ці дівчата стояли голяка, ні від кого не приховуючи свої інтимні частини тіла. Аж тут двері розчахнулися, і Ґлюк, і Дербі, і Піліґрім - зовсім зелений солдатик, і бідолаха шкільний вчитель, І клоун у тозі та срібних черевиках вирячилися на них. Дівчата завищали. Вони прикрили, що змогли, руками, і повернулися спинами, й зробили все, що годиться робити в таких випадках, і від того їхня краса стала ще помітнішою.

Вернер Ґлюк, який ще ніколи не бачив голої жінки, поспішив зачинити двері. Біллі теж ніколи такого не бачив. А для Дербі в тому не було нічого нового.

* * *

На той час, коли ці три дурні нарешті знайшли їдальню, яка обслуговувала обідами тих, хто працював на бойні, всі вже подалися в казарму, окрім жінки-кухарки, що ніяк не могла дочекатися їх. Це була вдова, і її чоловік загинув на війні. Отаке. На ній був халат і кухарська шапочка. Вона також поспішала додому, хоча там на неї ніхто й не чекав. Перед нею на оцинкованій робочій поверхні лежали її білі рукавички. Для американців вона тримала два бідони з супом Із концентрату. Бідони побулькували на маленькому вогні. На полиці також лежали буханці житнього хліба.

Вона запитала у