Бойня номер п'ять - Курт Воннегут
* * *
Далі Говард В. Кемпбелл описував уніформу американських нижчих чинів часів Другої світової війни.
«Всі відомі нам з історії армії світу, з яких би багатих чи бідних країн вони не походили, намагалися одягнути своїх солдатів, навіть рядових чи останню прислугу в таку форму, яка, принаймні в їхніх власних очах, робила б із них дженджиків, бахурів, хвацьких пияків, мародерів і, нарешті, майстрів наглої смерті. Американське ж військо, навпаки, направляє своїх рядових на війну та смерть в одязі, який скидається на службовий костюм, пошитий невідомо на кого. Це вбрання, стерилізоване, але не відпрасоване, є подарунком від якоїсь чистоплюйської благодійницької організації, яка за мирних часів роздає одяг бездомним ханигам із найзлиденніших нетрищ великих міст.
І коли шляхетно вбраний офіцер звертається до такого дупака в костюмчику, що просмердівся нафталіном, він, певна річ, розпікає його, як це робить будь-який офіцер будь-якого війська. Але в цьому випадку офіцер пирскає презирством не для годиться і не на публіку. Весь його запал є непідробним виявом ненависті до голоти, якій, окрім себе, немає кому дорікати за свої злидні.
І тому персонал в'язниць і таборів для військовополонених, які наглядають за американськими нижчими чинами, мусить знати: концепція любові до ближнього, навіть якщо йдеться про рідних братів, там і не ночувала. Цихлюдей між собою нічого не зв'язує. Кожен із них буде поводитися як вередлива дитина, а часто й як потенційний самогубець».
Кемпбелл описує, з чим саме зіткнулися німці, коли до них у полон потрапляли американські рядові. Де б ті не опинялися, вів далі Кемпбелл, ці колишні вояки одразу ж починали жаліти себе, поверталися спиною один до одного і припиняли дбати про особисту гігієну та санітарію. Вони були не здатні до жодних спільних дій. Якщо хтось з-поміж них вибивався у лідери, вони одразу ж припиняли слухатися, а то й взагалі звертати на нього увагу на тій підставі, що він - такий самий, як і вони, тож нехай сидить собі і не гавкає.
Ну і так далі. Біллі Піліґрім закуняв, пірнув у сон і прокинувся вдівцем у своєму порожньому будинку в Іліумі. Його дочка Барбара докоряла йому тим, що він написав ті маразматичні листи до газети.
* * *
«Ти чуєш, що я тобі кажу?» - запитала його Барбара. Надворі знову був 1968 рік.
«Аякже». Біллі ледве продер очі.
«Якщо ти будеш поводитися, як дитина, то, може, й нам також треба буде до тебе ставитися як до дитини?»
«Але ж події розвиватимуться зовсім не так», - сказав Біллі.
«Ми ще побачимо, як вони розвиватимуться». І при цьому дебела Барбара обхопила себе руками. «Тут така холоднеча! У тебе що, опалення не працює?»
«Опалення?»
«Пічка. Та бандура, що стоїть у підвалі, нагріває повітря й жене його вгору. Здається, вона не працює».
«Можливо».
«А тобі хіба не холодно?»
«Я не помітив».
«О Боже! Ти й справді дитина. Залиш тебе тут самого, ти не тільки змерзнеш, а й взагалі помреш з голоду». Ну і так далі. Вона була в повному захваті. Тепер вона могла, прикриваючись любов'ю до батька, забрати в нього рештки гідності.
* * *
Барбара викликала майстра, поклала Біллі в ліжко і примусила його пообіцяти їй, що він не буде вилазити з-під електричної ковдри, аж доки не запрацює опалення. Вона виставила температуру на максимум, через що ліжко, в якому лежав Біллі, швидко нагрілося до такої температури, що в ньому можна було випікати хліб.
Коли Барбара, грюкнувши дверима, вийшла з хати, Біллі знову випав з часу й опинився у тральфамадорському зоопарку. Для нього з Землі сюди доставили жінку, щоб вони могли паруватися. Це була кінозірка Монтана Крутороуг.
* * *
Монтана все ще була під наркозом. Тральфамадорці у протигазах затягли її сюди, обережно поклали на жовтий шезлонг і ретирувалися через люк. Юрба по той бік скла раділа, мов діти. Довкола цих експонатів зібралася рекордна кількість відвідувачів. Усі мешканці планети не могли дочекатися, щоб побачити, як саме паруються земляни.
Монтана була гола, і Біллі, звичайно, теж. Між іншим, у нього був дуже масивний латашок. Дурням завжди щастить.
* * *
Монтана прийшла до тями й затріпотіла повіками. Її довгі густі вії скидалися на віяла. «Де я?» - запитала вона.
«Все гаразд, - заспокоїв її Біллі. - Не лякайся».
Всю дорогу з Землі Монтана провела в наркозі. Тральфамадорці ніколи не зверталися до неї. Ба більше, вони навіть не засвічувалися перед нею. Останнє, що вона пам'ятала, був басейн у місті Палм Спрінґз, у Каліфорнії, де вона загоряла, їй було двадцять років. Довкола шиї на срібному ланцюжку в неї висів кулон, який мав форму серця, і своїми краями він торкався її грудей.
Вона покрутила головою і побачила тисячі тральфамадорців, які не зводили з неї очей. Всі вони виражали свою приязнь до неї тим, що в шаленому темпі то стискали, то розтискали свої маленькі зелені ручки.
Монтана почала верещати, як недорізана.
* * *
Всі відвідувачі, немов по команді, стулили свої маленькі зелені ручки, бо їм було дуже неприємно бачити той жах, який охопив Монтану. Директор зоопарку наказав робітникові, який працював на крані і весь час стояв напохваті, опустити зі стелі шатро темно-синього кольору. Це мало символізувати земну ніч. Справжня ж тральфамадорська ніч тривала тут одну земну годину, а після неї йшов тральфамадорський день, який тягнувся шістдесят дві години.
Біллі ввімкнув торшер. Світло від лампочки долетіло до тіла Монтани, і від того всі її пишні казкові рельєфи ще більше напнулися й заграли. Біллі пригадалася розкішна барокова архітектура Дрездена, перш ніж її знищили бомбардувальники.
* * *
З часом Монтана переповнилася любов'ю й довірою до Біллі Піліґріма. Він не торкався її, аж доки вона не дала йому зрозуміти, що хоче цього. Минув тиждень (це якщо застосовувати земні мірки), після якого вона обережно запитала його, чи не хотів би
