Бойня номер п'ять - Курт Воннегут
Біллі страшенно пишався своєю натхненною промовою. Тому він був приголомшений, коли побачив, як тральфамадорці почали затуляти очі своїми маленькими ручками. З попереднього досвіду він знав, що це означає, що він сказав їм повну дурницю!
* * *
«Чи... чи не могли б ви мені пояснити, - надламаним голосом звернувся він до екскурсовода, - що я такого сказав?»
«Ми знаємо, який буде кінець Всесвіту, - відповів екскурсовод, - і Земля тут ні до чого. Хоча і її також буде знищено». «Так ... так який буде кінець Всесвіту?» - запитав Біллі. «Ми його підірвали, коли проводили випробування нового покоління енергоносіїв. Один із наших пілотів натиснув на кнопку пускового приладу і весь Всесвіт згинув». Отаке.
* * *
«Якщо ви знаєте це, - сказав їм Біллі, - невже не можна знайти якийсь спосіб, щоб запобігти цьому? Ну, наприклад, тримати того пілота за руки-ноги, щоб він не зміг натиснути на кнопку?»
«Він завжди на неї тиснув і надалі буде тиснути. Ми завжди дозволяли йому це робити, і далі дозволятимемо. Просто та мить саме так побудована».
* * *
«Виходить, - сказав на це Біллі, ретельно підбираючи слова, - що будь-які спроби зупинити земні війни теж безглузді?»
«Ясна річ».
«Але ж ви живете на дуже мирній планеті».
«Так, сьогодні у нас панує мир. А в інші дні у нас відбуваються війни, не менш руйнівні та криваві, ніж ті, про які ви нам розповідали чи свідком яких ви були. І над тим ми не маємо ніякої влади, тому ми просто не дивимося у той бік. Ми їх ігноруємо. І навпаки, ми проводимо вічність, споглядаючи різні приємні миті, от як, наприклад, тепер, у цьому зоопарку. Що може бути краще за це?»
«Нічого».
«Якщо землянам і варто навчитися чогось, так це вміння ігнорувати жахливі часи і зосереджуватися на гарних. Але для цього потрібно багато зусиль».
«Гм», - сказав Біллі Піліґрім.
Тієї ночі, перш ніж заснути, Біллі випав із часу й полинув у зовсім іншу мить, приємну і затишну. Це була його весільна ніч із колишньою Валенцією Мербл. Вже минуло півроку, як він виписався з лікарні для ветеранів. Усі його недуги минулися. Він успішно закінчив Іліумську школу оптометристів. Із сорока семи випускників за кількістю балів він був на третьому місці.
Тепер він був у ліжку, посередині просторої, з височенною стелею, кімнати, вікна якої виходили на океан, у будинку, який стояв на березі однієї з бухт мису Анни, у штаті Массачусетс. І поруч із ним лежала Валенція. З іншого боку затоки блимали вогні міста Ґлостера. Біллі лежав на Валенції в той час, як вони займалися статевим актом. Одним із наслідків цього акту стане народження Роберта Піліґріма, який у старших класах школи зовсім зірветься з різьби, але який потім піде в славетні «зелені берети», котрі й зроблять з нього зразкового десантника.
Валенція ніколи не випадала з часу, зате вона була наділена буйною фантазією. Під час цього статевого акту вона уявляла себе однією з найславетніших жінок в історії. А саме - англійською королевою Єлизаветою Першою, у той час як Біллі був Христофором Колумбом.
* * *
З Біллі вирвався звук, що нагадував рипіння незмащеного поршня. Це він звільнив у Валенцію свої сім'яні проходи і тим самим вніс свою лепту у створення чергового «зеленого берета». Хоча з погляду тральфамадорців кожен «зелений берет» мав загалом сімох батьків.
Зробивши це, він скотився зі своєї дебелої жінки. Але на її обличчі все ще залишався вираз повного блаженства. Біллі ліг так, що половина його тіла звисала з ліжка, а його гострі хребці розляглися вздовж краю матраца. Відтак він розпростер свої кінцівки і поклав руки під голову. Тепер він був багатий. Він одержав нагороду за те, що побрався з дівчиною, на яку ніхто з нормальних чоловіків ніколи б і не подивився ласим оком. Тесть подарував Біллі новий «Б'юїк Роудмастер», будинок, обладнаний за останнім словом техніки, і зробив його керівником своєї найуспішнішої філії в Іліумі, де Біллі, не особливо напружуючись, міг щороку мати свої тридцять тисяч. І це гріло душу. Як не крути, а його батько був лише перукарем.
І на це його мати приказувала: «От і Піліґріми пішли вгору».
* * *
Свій медовий місяць вони провели в Новій Англії, серед гірко-солодких таємниць і щемких кольорів бабиного літа. Задля створення романтичного настрою одна зі стін кімнати, яку знімали закохані, являла собою широченний балкон з подвійними дверима. Під балконом млосно хлюпотіла духмяна океанська затока.
Маленький зелено-помаранчевий тягач (у темряві ці кольори зливалися в суцільну чорну пляму) з гуркотом протрюхикав під балконом. Між тягачем і їхнім весільним ліжком було не більше десяти метрів. Тягач прямував у відкрите море, й у темряві світилися лише вогні його двигунів. Його трюми були порожні й через це від кожного руху здригалися і співали. Їхня пісня, посилена луною, гула та дзвеніла на різні голоси. От вже і бухта почала підспівувати тягачеві, а тоді й спинка ліжка, на якому лежали молодята. Й навіть коли того тягача вже і слід запав, пісня ще довго не згасала.
«Дякую», - вимовила нарешті Валенція. Спинка їхнього ліжка на той час дзижчала, мов комарик.
«Прошу».
«Це було так гарно».
І тут вона заплакала.
«Щось не так?»
«Я така щаслива».
«Це ж добре».
«Я ніколи не думала, що хтось колись зі мною одружиться». «Угу», - сказав Біллі Піліґрім.
* * *
«Я могла б схуднути заради тебе», - сказала вона.
«Що?»
«Я сяду на дієту. І я зроблю все, щоб подобатися тобі». «Ти мені й так подобаєшся».
«Правда!»
«Звичайно», - сказав Біллі Піліґрім. Завдяки
