Бур'ян - Андрій Васильович Головко

Хотiла побалакати з ним, порадитись. Нiкого ж у неї з рiднi, крiм сестри, немаі. Хай тiльки не сердиться, хоч часинку. Вона знаі, що вiн подумав, як узнав, що прибiгла за ним, — думав, що Тихiн прийшов. Нi, Тихiн, може, ще прийде. Ще ж не як пiзно…

— А, що я мелю? Тихiн тiльки завтра прийде.

Голос у неї чужий якийсь Давидовi — бринiли в ньому такi сумнi ноти, так незвичайно було чути його вiд жiнки — завжди ж як втiлений смiх. Вона збивалась — то говорила не те, що хотiла, то пропускала таке ж важливе, що неодмiнно треба було сказати, то обривалась i довго мовчала.

— Я слухаю, — казав тодi Давид. Молодиця кидалась, пригадувала вголос, про що ж вона саме, — i говорила ще:

— Ти, Давиде, мене тiльки зрозумiй. Не подумай погано за мене, — хвилювалась, — я думала… — Вона замислилась, а потiм з болем видавила: — Я покину Тихона.

Пауза. Очима припала пильно, щоб не пропустити, як i рисочка здвигнеться. Давидовi брови зiйшлися — зморшка глибша стала мiж ними. Вiн вiї пiдняв i спитав пильно:

— Чого це?

Марiя мовчала поникло. I враз рухнулась до парубка, обличчя зайнялось, i заговорила палко, поривне. В словах бринiв iще жаль. Хiба це життя їй iз ним? У хатi цiй — як у трунi вона. Це не завжди так було, але давно, хто зна й вiдколи. I тодi, як Давид уперше в них був. Нехай не дума (знов похилилась) погано про неї: що й замiж вийшла без любовi за Тихона. Що як весела та смiіться, то вже й легковажна. То в неї вдача така.

Iще як дiвкою була — бiднi, без батькiв змалечку зосталися. А глянути на неї — немов i не знати, в якому щастi живе: весела, а на вулицi без неї й не спiви. Але щоб хто сказав погане за неї — нiхто! До замiжжя й не знала нiкого. Хлопцi юрбою за нею бiгали, а вона однаково смiіться на гулях до всiх. Було й бiля перелазу. Але щоб повела в комору з перелазу якого, нiхто не похвастаі. До свiту блукали мiсячними ночами поза хатою, викликали гуками, а вона на полу в хатi — хоч i не спиться їй, ну й не виходила ж…

I було — в он ту весну в сусiдiв у них на хуторах теслювали з Обухiвки, i Тихiн з ними — хату будували. Так i побачились. У недiлю й вiн на гулi виходив. I до нього Марiя привiтна й смiіться. А вiн — мов то не до нього. Потiм не смiялась уже. До всiх iще — хоч i не так, як ранiше, а до нього вже — нi. I стрiне — слова не знайде й не насмiі якось. А вiн тихий, поважний, i балачки в нього не про пусте, як в iнших хлопцiв. I з нею гарно. Ночами стала думати за нього… Якось уже перед лiтом, як хату вже кiнчали, вiн уранцi зайшов до них — на городi полола саме — та й каже:

— Запала ти, Марiі, в душу менi. Як пiдеш за мене, буду сватати.

Так i побралися. Жив вiн ще в хатi старiй, мати старенька була в нього. Любо жили. Оцю нову хату в те лiто мазали. I що тодi думалось…

А тепер — як у трунi…

Вона похилилась головою й хитала тихо нею. Немов бiля нiг у неї позриванi, пов'ялi надiї лежали, а вона то над ними в задумi та в журi схилилася. Давид теж дивився в землю i мовчав. Перша Марiя звела голову i мов з жалем та з болем:

— Що ж ти менi скажеш, Давиде? — спитала й не зводила очей.

— Да, — не скоро, по паузi, сказав Давид, — трудно менi що — небудь казати: чужа душа — темний лiс. Коли це з жиру, не хочу й говорити. А коли нi, то теж тобi виднiше, Марiі. А те скажу тiльки, хiба лиш у дiтях, у наших власних, — радiсть наша? А в кого нема? А в кого вмерли? А хто нiколи не одружиться? Да, коли б от немов сталося — всi дiти вимерли за одну нiч на всiй землi, i за одну нiч усi жiнки обезплоднiли б, я б, мабуть, на ранок пустив би собi кулю в голову. I, може, це не тiльки б я. Бо життя б загубило тодi для нас своі майбуття. Ми б спинилися над прiрвою, що в ню обiрвалися всi дороги. Але ж — повен свiт дiтей.

Давид хоч казав це, а чув, що цим її не втiшити. В неї обличчя мов висiчене iз каменя — нi рисочка й не рухнулася. Тодi казав iще:

— Та хiба й не було, Марiі, так: немаі, немаі дiтей i рiк, i два, i бiльш, а потiм пiдуть дiти.

Навiть хотiв усмiшкою трохи їй сум розвiяти: у приклад навiв пристарiлих Акима та Ганну бiблейських. Але й пожалiв зараз за свiй жарт: ще нижче схилилась вона головою. У думцi їй i досi ще немов звучала Давидова мова — "немовби всi жiнки обезплоднiли". На "всi" аж притиснув вiн.

Чи не думаі часом, що то вона.

I сказала Марiя:

— Вже й до бабiв ходила, i в лiкарки була, — всi кажуть: усiм здорова, а то — чоловiк.

Давид помовчав. Потiм про Тихона говорити став. Саме це ж хворий вiн, а вона б покинула його. Як же вiн сам бурлакою зостався б? Нi зварити, нi випрати нiкому. Про серце вже й не говорить Давид. Хiба легко? Два роки жили, любились.

— А! та хiба ж я винна?! — аж у розпачi тихо сплеснула руками. — I Тихiн хiба не зрозумiі, що серцю хоч i скажеш, — не послухаі. Я ж знаю Тихона: ну, вiн пожуриться, трохи похмурий буде… Вiн же сам знаі. А хiба ми ворогами б розiйшлись?