Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Це було вперше по приїздi зараз. Був ото ввечерi у вас, — почав Давид i дивився кудись у куток задуманий, — було багато дядькiв, i жiнки були. Сидiли на полу молодицi. Ми говорили про життя обухiвське, радились, що нам робити з Матюшиною компанiію. I ти щось сказала була, либонь, "папушами" чоловiкiв обухiвських узвала. А тобi хтось iз мужикiв грубо: "Не твоі, бабське, дiло це". Ти спалахнула вся та як узяла його в роботу. Що говорила саме, не пригадую. Але так говорила, що аж дядьки оторопiли й слухали та тiльки очима лупали. А молодицi всi круг тебе аж на полу не всидять, аж очi їм блищать… З дiвчатами ти як дiвка: чи пiснi завести, чи пожартувати. I з молодицями коли ти заговориш, то всi мовчать.

I змовк Давид, затягшися цигаркою. Марiя й не рухнеться на кобилицi. Очей не зводить з парубка.

— От я й думаю собi, — знов Давид, а очi захоплено в нього на молодицю, — яка б з тебе, Марiі, та делегатка вийшла б! Замилуватися тобою.

Дивився, поривний, на неї. I таки ж гарна! Знов заговорив:

— У нас i досi чоловiки про жiнок так гадають собi: "Волосся довге, а розум короткий". Дурниця! Скiльки їх і i в партiї, i на громадськiй роботi взагалi. Селянцi ще трудно, то правда, хазяйство, бiля горшкiв, над прядкою з ранку до ночi, дiти облiпили, як реп'яхи. А в тебе ж, Марiі, нi дiтей нема… — i раптом занепокоіно: — Марiі, чого ти?

Жiнка повернулась до нього, i на обличчi в неї бiль. Сказала по паузi:

— Хоч не нагадуй, Давиде, — i видавила з мукою, — менi про дiтей. От ти кажеш: iншу жiнку реп'яхами облiпили, куди вони? Дурнi вони! Та я б, Давиде, хай би їх було в мене не знаю скiльки, не реп'яхи, а квiтоньки були б вони в мене! Чи я їх не нагодувала б, чи не обпряла б? I ще б знайшла час на щось iнше: чи на сход, чи ще куди. Це ж усе для них; от i школа в нас на зиму необмазана, чи ось ти колектив задумав, для них же це все, для дiтей. А як нема… Ми он те лiто мазали хату з Тихоном — як радiсно було! Тiльки що побралися. Та й пiч, я пiчникам кажу, щоб же тепленька була, i вiкна, щоб же — їм ясно! А тепер… Приходю додому — в хатi як на розпуттi, як билина. Та й билина росте — насiння з неї впаде, а на другу весну хоч i суха, та навколо ж так i пруть iз землi зелененькi… А ти, Давиде, як яку радiсть: "Дiтей у тебе нема"… — В голосi тихий докiр i жура.

Дивилась на Давида. Така не бачена, не знана ще ним i наче зiв'яла.

Було хвильно й жаль було жiнки. Тож iще хвилину тому — з очей аж сипалась веселiсть i смiх — бринiла вся молодiстю й смiхом дiвоцьким. А це немов одразу зiв'яла. Давид аж невеселий. А вона — чи що згадала, чи здумала — раптом мов вилиняла з журби та задуми, очима обдала ясно парубка. Палко й наче з викликом:

— Давиде, ну скажи менi: та чи ж я, трясця його знаі, не молодиця?! Бринiла знов уся, всiм тiлом пругким, молодим. А до Давида очi аж палять.

— Слухай, Давиде, подерж кобилицю, раптом згадала Марiя, що мазати ж треба.

Давид пiдвiвся й подержав. Вона, не зводячи з парубка очей, спустила ноги на перекладину, руку гарячу поклала на плече йому. Як спускалась, грудьми аж об нього черкнулась. Очима — в його темнi. Й затихла, призивна. Мить, потiм одiрвалась i сплигнула на землю. Дихала важко, а до Давида з мукою:

— Ех, Давиде!

Тодi ж iз коридорчика влетiла Галька — буде мазати з тiткою Марiію. Почали мазати.

Закiнчили мазання тiльки другого дня надвечiр. Обидвi кiмнати були вже побiленi чепурненько. Вгорi на стiнах висiли зеленi гiрлянди з сосни i через хату попiд стелею, навхрест з кутка в куток, теж висiли двома пишними разками, i на них ще червонi папiрцi були почепленi. (Так бачили на цукровому заводi в клубi). На однiй стiнi в зеленому з сосни вiнку висiв портрет Шевченка, бiленьким рушником обвiшений, а на другiй стiнi, що бiля неї стiл, великий портрет Ленiна, i теж у вiнку зеленому. Був i на ньому червоний квiтчастий рушник, — котрась iз дiвчат принесла.

Мили пiдлогу вже, та як повна хата молодi, то нiяк i повернутися. Не налюбуються дiвчата на бiлу, затишну, в зеленi, хату. У вiкна з причiлка сонце червоне з заходу кинуло золотаво — червонi снопи промiння, просто через кiмнату аж на протилежну стiну, мов золотавим колоссям розсипались. I впало колосся червоно — золоте кому й на голову, у волоссi остюками заплуталось.

Дiвчата, що мили пiдлогу, прогонили вже:

— Та йдiть, бо з вами нiяк i нагнутися!

Навшпиньках через помиту смужку з тiї кiмнати вийшов Яким.

— Да — да, товариство, хай уже дiвчата домивають. Iдiть собi! От у недiлю на вiдкриттi до пiвночi сидiтимемо.

Юрба помалу танула. Червоне на стiнах гаснути стало. Дiвчата помили. Потiм ще ганчiрки повиполiскували (ще ж пригодяться) й розвiшали їх на конов'язi. Повдягались у сiнях i розходились.

Яким вийшов iз Давидом i ще з одним парубчаком — Савкою, "видатним малярем" обухiвським. Замкнув хату — читальню, а ключ собi в кишеню поклав.

— Хватить уже анархiї! — сказав iз приімнiстю, спускаючись полатаними сходами.

Так i пiшли втрьох до нього. До недiлi лишився один день, а стiнгазета ще й не почата набiло.

В хатi свiтилося вже в Карпенкiв. Бiля печi молодицi з вечерею порались. За столом сидiла Якимова сестра Тетяна — школярка — i