Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Ірен Віталіївна Роздобудько
Отже, пробач, що не одразу була до тебе привiтною. Не хотiла нiчого знати. Здавна мене переслiдує вiдчуття, що живу (точнiше жила) в щiльно запаянiй бляшанцi, замкнена в собi i в межах того простору, в якому весь час перебувала — за парканом кампусу, де геометричнiсть форм бездоганно пiдстрижених газонiв i клумб, охайних корпусiв i штучнiсть стосункiв цiлком вiдповiдають цьому стану. Певно тому, з вiдчуття спротиву, влаштовувала такий безлад на тiй територiї, яка тимчасово належала менi, тобто в унiверситетськiй кiмнатi. Адже хоч щось в цьому свiтi має бути створеним для мене?! А я цього нiколи не вiдчувала! Моя мати казала, що бабуся обманювала нас все життя, i я уявляла, що все, що пов'язано з «фрау Шульце» — несправжнє i навiть вороже. З дитинства, як найбiльший докiр, коли не слухалась чи робила якiсь прикрощi, чула, що «пiшла в свого дiда». Але не в того, портрет якого стояв у матерi на столi, — поважного пана у фрацi, а в якогось «iншого» — з «дикої країни», «чужинця», котрий «купив бабусю за шматок хлiба». I тим самим позбавив нас «чистої аристократичної кровi».
Усе життя менi хотiлося розмотати цей клубок. I ти стала першою ниточкою, за яку я вхопилася. Хоча, повторюю, менi досi прикро, що зустрiла тебе i мiстера Рiда непривiтно. Тепер ти знаєш чому. А я знаю, що ти знаєш. I вiд того легше на душi...
Справжня приязнь з'явилася пiсля того, як побачила твою виставку в Нью-Йорку. Це було неймовiрно! Я не великий знавець мистецтва, але в твоєму срiбно-скляному свiтi я прожила кiлька прекрасних годин i повiрила тобi остаточно.
Ти сказала, що життя часом зав'язує цiкавi вузлики. Розповiла, як жила в тому притулку — така ж законсервована в собi як i я. Умовила поїхати до бабусi.
Я їхала з острахом. А якщо бути чесною — з великим страхом. У мене зi свiтом i без того складнi стосунки, щоб додавати до них ще складнiшi. Мало хто розумiє мене, адже всi тепер прагнуть бути людьми свiту. А я думаю, що такою людиною можна стати лише в тому разi, коли точно знаєш, хто ти є i звiдки прийшов. Ось цього я про себе i не знаю. Це пригнiчує. Це все одно, що вiд народження жити в сиротинцi i не знати, звiдки ти взявся на свiт.
Якщо мiй дiд з ваших країв, отже, в менi є частка вашої кровi, але є iнша частка — нiмецька. Але нi там, нi там я нiколи не була, нi тої, анi тої мови не знаю (хiба що мати часом говорила зi мною нiмецькою).
Хто мiй батько, я так i не довiдалась. Вiдколи себе пам'ятаю, у мене було кiлька вiтчимiв, з якими мама час вiд часу провiдувала мене в приватнiй школi, а згодом — в коледжi. На питання про батька, невiдмiнно вiдповiдала: «Яка рiзниця?». Дивна позицiя, яку я не могла осмислити до кiнця. Можливо, так вона мстилася бабусi, яку так i не пробачила. Завжди називала себе «фон Шульце», додаючи — «баронеса». Це смiшило мене. Але принаймнi у неї була батькiвщина — якiр, з якого можна знятися будь-якої хвилини, а можна просто подовжити його довгий ланцюг. Головне — знати, що вiн є. Нехай навiть i на великiй глибинi. Мабуть, батькiвщина — те, що любиш i через що страждаєш?
До Берлiнгтона ми жили в Цинциннатi, власне, я там народилася. Але чи люблю я це промислове мiсто? Хотiла б повернутися? Певно, нi. Погано його пам'ятаю. Тi спогади для мене немов вкритi сiрим покривалом, що висiло над нашим кварталом. Я не знаю, чому ми опинились там — чи був звiдти мiй невiдомий батько, чи мати занесло туди якимись iншими вiтрами, але дивно те, що це мiсто в штатi Огайо заснували нiмецькi переселенцi. Про це я дiзналася лише в коледжi на уроках iсторiї. Не знаю, чи знала про це мати, але тепер, коли я замислююсь над дивними переплетiннями доль, цей факт здається менi визначним. Можливо, у свiтi iснує якесь тяжiння на кшталт магнiтного, що керує нашими, на перший погляд, випадковими вчинками. Тому i Цинцинатi? Не знаю...
У загальнiй школi мене дражнили «носатою» i я безмiрно страждала через це, тому мало виходила на вулицю. Пiсля сьомого класу мама вiддала мене в приватну школу-пансiон — це вже в штатi Вермонт.
Перше, що змусило ворухнутися серце, кущi бузку на околицях Берлiнгтона i запах дощу в перший день нашого приїзду, велике синє озеро Шамплейн, над яким поставали з рожевого марева Адiрондацькi гори — з пiвночi i Зеленi — зi сходу. Цей краєвид досi стоїть перед очима...
Отже, мiй якiр — бузок, озеро i тi гiрськi хребти? Чи зеленi галявини кампусу приватної школи, де я провела бiльшiсть часу? Або Нью-Йорк, до якого, мов трамвай, «ходить» з Берлiнгтона чорний лiтачок на сорок мiсць, i куди я часом втiкала, щоб подивитись мюзикл на Бродвеї?
Чи не замало це для справжньої любовi i справжнього страждання? Тих, з якими ти говорила про свiй Львiв, попри всi свої успiхи i новi можливостi?..
Мабуть, цi питання змусили мене шукати «фрау Шульце», без якої я б не народилася на свiт. А, можливо, спрацював той «магнiт»?.. Тепер детальнiше, як ти i просила.
...Прибула на мiсце увечерi, п'ятнадцятого травня. Приємно вразило те, що мiстечко дуже схоже на будь-яке у Вермонтi: розкреслене охайними газонами, геометрично чiтке i якесь прозоре, мов вiдбиток в дзеркалi. Напевно, ти помiчала, що вiдбиток будь-чого в дзеркалi має бiльшу прозорiсть i яскравiсть, нiж те саме в реальностi? Людей на вулицях обмаль. Тиша. Карамельнi вiлли, оточенi садами. I... запах бузку.
У порожнiй кав'ярнi, куди зайшла, щоб вiдтягнути час зустрiчi, до якої не дуже була готова, довелося перекинутись парою слiв з барменом. Сказала, що шукаю будинок фрау Шульце. У вiдповiдь почула, що стара фрау доживає останнi днi i навряд чи прийме мене, адже давно усамiтнилась i навiть не тримає покоївки, хоча може собi це дозволити. I покоївку, i кухаря, i хороший догляд соцiальних служб. Але ось вже роки зо два в її будинку не було людської ноги. З тим i пiшла до помешкання.
...Менi довго не вiдчиняли. Потiм за дверима почувся скрип, нiби до них пiдiйшов залiзний чоловiк, та це скрипiв iнвалiдний вiзок. У ньому сидiла стара жiнка. Стара, але красива. Я стояла на порозi з валiзою i не знала, що сказати.
