Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Ірен Віталіївна Роздобудько
Якби мене запитали, хто вони, цi квартиранти, я б сказала — вони невдахи, котрi старанно вдають iз себе успiшних i щасливих людей, що нарештi вирвалися на волю. I менi їх шкода. Усiх. Без винятку! Є люди, якi проживають не своє життя. Це розумiєш одразу, варто лише поглянути на їхнi обличчя.
Як чоловiк з лицем вiчно слухняного вiдмiнника стає успiшною респектабельною людиною, котра з виглядом знавця може судити про все на свiтi? Копни глибше i зрозумiєш, що стартував вiн завдяки сприянням заможного татуся або якого-небудь впливового товариша, котрий потягнув його за собою, мов голка нитку. Спадок i мiсце народження вирiшують його долю, яка загалом мала б бути досить пересiчною, судячи з виразу обличчя i... реплiк, якi вiн подає за столом: «Коли я стрiляв крокодилiв у Пiвнiчнiй Австралiї...» або «Португалiя не має нiчого спiльного з Новою Зеландiєю!».
Кажучи так, я маю на увазi свого першого «пiддослiдного» (нехай вже Господь менi пробачить за таке нечемне визначення!) — про чоловiка фрау Сонi. Вiн перший лише тому, що приїхав сюди ранiше за iнших. Можна сказати, вiн та його дружина — старожили мого будинку, хоча всi мешкають тут не бiльше двох рокiв. Отже, цей чоловiк увiйшов першим i одразу менi не сподобався. Я достатньо знаю людей, щоб довiряти своєму першому враженню.
На перший погляд вiн виглядав респектабельним, упевненим у собi i досить перебiрливим. Я провела його до кiмнат, якi вiн хотiв винайняти, i побачила в його очах зверхнiсть i незадоволенiсть, яку зазвичай виказують iноземцi з пострадянських країн, що вперше потрапляють у будь-яке нове мiсце. Вони скрiзь шукають пiдступу i омани. Вiн принюхався до повiтря i попросив винести вазони з квiтами, адже, як зауважив, мав алергiю. Провiв пальцем по столу, виявляючи пил, якого там не було. Ще раз перепитав цiну. Знизав плечима i зморщився. Хоча я бачила, що кiмнати йому сподобались. Це теж легко було визначити якраз через те саме незадоволення: чим бiльше вони його демонструють, тим зрозумiлiше, що побачене подобається. Такий от парадокс. Потiм була пауза, пiд час якої я вирiшила вiдмовити у квартируваннi. Але не встигла нiчого сказати, як вiн покликав дружину, котра сидiла в авто.
Увiйшла фрау Соня... I я не вiдмовила. Вона була в чомусь сiро-рожевому — моє улюблене поєднання кольорiв. Сiрою була шифонова сукня, рожевим — атласний пасок на талiї. Бiляве невагоме розкуйовджене вiтром волосся окреслювало блiде загострене личко з великими прозоро-акварельними очима. Вуста — без штриху помади — були соковитими, мов у дитини.
Я так точно змальовую її тому, що її вигляд i деяка зворушлива старомоднiсть нагадали мене... мене саму в її роки. Нiби побачила себе такою, якою вже важко уявити. Але, вiдверто кажучи, привернула мою увагу не лише її схожiсть зi мною. Я помiтила на її шиї тонкий ланцюжок фiлiгранного i незвичного плетiння. На ньому висiло мiзерне срiбне яблучко, воно було, мов справжнє, нiби зiрване в райському саду...
Дивно, але з вiком я почала краще бачити! Якби у мене були рiднi i близькi, я б, напевно, жартувала з ними про те, що скоро помру, адже зiр i слух загострюються у старих перед останнiм сплеском молодостi, яка переходить в юнiсть, а потiм — в дитинство. Тобто старечий маразм.
Так от. Цей ланцюжок я оцiнила досвiдченим оком в п'ять тисяч, не менше! Адже його плетiння, як я вже сказала, було незвичним: вiн був таким тоненьким, мов шовкова ниточка, а попри це кожна його ланка була якимось дивом вивернута в протилежний бiк вiд iншої i це створювало iлюзiю невагомого свiтiння. Нiби ланцюжок було намальовано на шиї тонким пензлем, вмоченим в люмiнесцентну фарбу. Це остаточно пiдкорило мене. Я навiть трохи поступилася цiною, коли чоловiк перепитав її вчетверте.
Так вони з'явилися в моєму будинку.
А згодом усi кiмнати заповнились iншими мешканцями. Усi вони проходили крiзь мiй погляд, як крiзь променi рентгенiвського апарата. Таке теж буває в моєму вiцi. Старiсть i самотнiсть роблять з людини високочуттєвий прилад.
...Тетяна. Високi вилицi, погляд з поволокою, очi завжди трохи примруженi, нiби вона дивиться на яскраве сонце, вуста складенi рурочкою. Коли йде, тримається надто прямо i похитує стегнами, нiби несе на головi важку книгу. Так учать ходити панянок iз заможних родин. Кожен жест — мов змах крила. Говорить хриплуватим тихим голосом, трохи розтягуючи слова.
Жiнка в образi, з якого досить чiтко читається її минуле: неповна i неблагополучна родина i шалене бажання вирватись в iнший свiт, бути не такою, як iншi. Такi дiвчатка в юностi економлять на їжi, щоб купити собi фiрмовi речi чи парфуми. Якось я бачила, як Тетяна повертається з роботи — а працює вона в клубi гера Краузе — самотня, втомлена хода, розмазана помада на вустах. У неї тут було трiйко перспективних залицяльникiв з мiсцевих, але, певно, вона має iншi плани.
Тетяна завжди щось наспiвує. Я знаю, що вона тут не затримається надовго, просто не вiдступить вiд образу, який передбачає незвичайну долю, мандри, успiх. Принаймнi цього прагне вона. Можливо, так i станеться.
...Родина фрау Вiри. Так, це її родина, а не його — гера Романа, адже вiн сам, мов дитина. А Вiра — керманич i будiвничий. Типова нiмецька гретхен з манiакальним прагненням чистоти i порядку. Жiнка, що давно не дивилась на себе в дзеркало так, щоб погляд проник глибше поверхнi шкiри. Якби вона могла бачити те, що побачила я, впускаючи її в помешкання, то злякалася б звалищу нездiйснених бажань, що накопичились в її непогано влаштованому органiзмi. Її обличчя i зачiска бездоганнi, мов тi обруси, якi вона прала i прасувала ледь не щодня. Але це не могло приховати вiд мого зору повiльного внутрiшнього згасання. А приблизно через рiк я несподiвано помiтила, що ця красива, елегантна i така прохолодна жiнка... проковтнула свiтляка. Так я завжди характеризувала свої тимчасовi романи i захоплення (нагадаю: мiй чоловiк був старший за мене на тридцять рокiв, ну i я...). Вона могла дурити кого завгодно, та тiльки не мене. Але дурити їй, за великим рахунком, не було кого. Адже чоловiк дурив її, а тому не зосереджувався на внутрiшньому станi дружини.
Якось заїхавши на автозаправку перед в'їздом до столицi (я тодi їздила на виставку ювелiрних прикрас), побачила гера Романа в синьому комбiнезонi i жовтому кашкетi зi знаком фiрми. Вiн сидiв на стiльчику бiля мийного павiльйону i дивився вдалечiнь вiдстороненим поглядом. Вiн
