Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Ірен Віталіївна Роздобудько

Я давно не бачила теплої води. Занурила в неї руки. Потiм менi стало байдуже, що вiн замислив — почала митися, соромлячись того, що вода в ночвах поволi стає брудною.

Вiн стояв, не обертаючись, i курив цигарку за цигаркою. Потiм розстелив на канапi свою шинель. Кивнув менi — «лягай». Канапа була вузька. Пiд нею я сховала свiй патичок. Я лягла i одразу заснула...

...Який у мене iнтерес, крiм звичайної цiкавостi, до цих, таких рiзних i водночас однакових людей? Вiн, цей секрет, схований пiд оксамитовою обшивкою моєї старої скриньки. В нiй я зберiгаю рiзнi давнi i дорогi серцю дрiбнички — скалку свого першого срiбного люстерка, рожеву стрiчку, що давно втратила свiй колiр, лист зi шпиталю вiд батька, який надiйшов пiзнiше, нiж вiн сам повернувся додому калiкою, обручку матерi, за яку вимiняла склянку молока у Матильди i яку менi наступного ж дня повернув ТОЙ чоловiк. Це позачасове смiття нiкому не цiкаве, тому i зберiгається так довго.

Якось Альфред подарував менi iншу скриньку — зi срiбною iнкрустацiєю, я користувалася нею, а цю сховала в шафу, щоб не загубилася. Вона супроводжувала мене у всiх життєвих пертурбацiях. Пiд затертою оксамитовою обшивкою, якщо обережно пiдчепити її нiгтем, лежить жовтий клаптик цупкого паперу — вiдiрваний клаптик вiд пачки трофейних цигарок. Вiн рясно списаний чорнильним олiвцем. Цей папiрець писав ТОЙ чоловiк перед тим, як його поставили до стiнки. Стiнки мого будинку, якраз пiд моїм вiкном. А папiрець кинув менi в подiл сукнi той самий офiцер, через котрого i трапилося те лихо. Нiс у нього був розбитий, а пiд обома очима синiли кола вiд прямого удару в обличчя. Якби не цей удар, не було б нiякого розстрiлу.

...Я осмiлiла i почала спускатися вниз на подвiр'я. Ходила помiж чужих людей, до яких у мене не було ненавистi. Старий Пауль, чоловiк Матильди, сказав, що ми самi виннi i тепер маємо все починати спочатку. Тодi я вже була пiд захистом ЙОГО пильного погляду, вiдчувала, що страху бiльше немає, що вiн захистить мене. Так i сталося, коли офiцер пiдстерiг мене в клунi. Накинувся, обдаючи запахом тютюну i шнапсу, але нiчого не встиг. Зчинилася бiйка. Збiглося купа народу. Мого захисника повели до стайнi i заперли там на нiч. Офiцер негайно кудись поїхав. Солдати дивились на мене спiвчутливо. Я нiчого не розумiла. Нiчого... Крiм того, що можу втратити його. Вранцi офiцер повернувся i помахав перед носом вартових якимось папiрцем. А потiм вивiв його зi стайнi i поставив до тої стiни.

...Я весь день просидiла бiля тiла, намагаючись прибрати з обличчя липке волосся, щоб воно не лiзло йому в очi. Вiн лежав, мов живий. Менi дозволили поховати його на нашому кладовищi. Це ще одна причина, чому я повернулася сюди, в свiй Нововес...

Офiцер, котрий пiсля цього випадку втратив до мене iнтерес, просто кинув менi записку, промовивши поганою нiмецькою: «Вiтання з того свiту!» — i розсмiявшись, швидко пiшов геть, нiби боявся отримати ще один удар — саме з того свiту...

Кiлька рокiв я просто ховала цю записку, не наважуючись поглянути, що в нiй. Боялася побачити почерк, адже почерк людини — то її сутнiсть. Ще кiлька довгих рокiв менi здавалося, що Альфред спостерiгає за мною щойно я торкалася старої скриньки. I я робила вигляд, що перебираю свої «священнi дрiбнички», а потiм взагалi припинила це робити.

Змогла пiдчепити нiгтем той оксамит лише рокiв через десять, коли звикла жити так, як жила. Ось тодi я й дiстала з-пiд обшивки той клаптик цупкого паперу. Минуло ще багато днiв, коли нарештi змогла милуватися чимось iншим, крiм рiвного калiграфiчного почерку — незнайомими лiтерами i вiдстанями мiж словами, якi говорили менi бiльше, нiж цi незнайомi лiтери.

Згодом, коли Альфред став зовсiм немiчним, я наважилася на спробу «розшифрувати» фiлiгранне мереживо лiтер i наштовхнулася на те, що то була нiкому не знайома мова! Звiсно, я нiкому не показала той папiрець — просто скопiювала текст на Ундервудi — так, щоб лiтери були схожi на оригiнальнi, i вiднесла до свого знайомого антиквара, котрому сказала, що це уривок тексту з книги — родинної релiквiї, яка розсипається в руках, i що менi необхiдно перекласти кiлька абзацiв для дипломної роботи Марiї, котра пише трактат про лiтературу народiв свiту. Словом, наплела три купи гречаної вовни...

Гер Фрiш довго вдивлявся в текст i нарештi глибокодумно пробурмотiв:

— Ну, якщо ваша родина походить вiд гуситiв, швидше за все, цей текст слов'янського походження. Але точно — не росiйського i не чеського...

Вiн живо зацiкавився «книгою» i почав умовляти мене продати її за будь-яку цiну. Я обiцяла подумати i вискочила з крамницi, мов ошпарена. Зрозумiла, що то була мова ЙОГО країни i що менi навряд чи вдасться знайти тлумача, котрому могла б довiритись...

Усi наступнi роки, аж до сьогоднi, я нiяк не могла пiдступитися до цiєї теми — нiколи i нiде не зустрiчала українцiв! Тепер вони прийшли до мене самi. Я навiть не сподiвалася на такий дивний збiг обставин наприкiнцi життя, коли той клаптик перетворився на дещо iрреальне. Але сприйняла це за знак долi. I за свiй борг перед тим, хто подарував менi моє єдине дитя. Адже це було його останнє слово. Яким воно було?..

Тому я i спостерiгаю за своїми постояльцями. I вирiшую, до кого могла б звернутися з такою незвичною для старої жiнки справою. I поки що нiчого не вирiшила. Можливо, просто боюся здатися смiшною. З вiком я стала надто боязка i недовiрлива. Я навiть не впевнена в тому, чи дiйсно хочу прочитати те послання — тепер уже до вiчностi...

...Мої постояльцi, напевно, гадають, що я дурна: у мене немає нагальної потреби тримати у себе цю купу людей. Менi всього вистачає. Швейцарський банк працює безвiдмовно. Вироби з фiрмовим клеймом марки «Альфред Шульце» кочують по свiту, їх купують на аукцiонах, виставляють в музеях. Тiльки для кого це все?..

Вони, цi люди, навiть не здогадуються, що я знаю про них набагато бiльше, нiж вони можуть уявити. Так буває: зацiкавлений стороннiй спостерiгач за мить уловлює тi нюанси, якi якраз хочеться приховати. I чим бiльше хочеться приховати, тим яскравiше вони кидаються в очi сторонньому. Такий от парадокс. Але як обрати з-помiж них того,