Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Ірен Віталіївна Роздобудько

Того ж вечора вiн, як завжди, приїхав додому в своєму бездоганно випрасуваному дружиною костюмi i, як завжди, кинув до мене кiлька чемних фраз про переваги навчання в нiмецьких унiверситетах, де студенти не прогулюють лекцiй, а професура не бере хабарiв i таке iнше. I додав, що в повiтрi вже пахне весною...

Їхня донька Марина — бiлолиця, волоока красуня, з дивним виразом трохи розкосих очей, живе своїм життям. Перший рiк я не чула вiд неї жодного слова, крiм ввiчливих «добридень» чи «дякую».

— Дiвчинцi важко адаптуватись, — пояснила менi фрау Вiра. — Забрали її з першого курсу унiверситету, тепер має вступати тут, до батька на курс, нервується. Але тут — перспективи. Скоро зрозумiє.

Дiйсно, через якийсь час Марина повеселiшала. А чотири характернi синцi на литках — я їх бачила, коли вона пiднiмалась по сходах — красномовно сказали менi, що дiвчинка адаптувалась. Можливо, не так як хотiли її батьки.

У цiлому iснування цiєї iнтелiгентної родини на перший погляд здається гармонiйним. Насправдi достатньо почути їхнi розмови, ба, навiть не розмови, а iнтонацiї, щоб скласти парi (от тiльки немає з ким!), що цiй трiйцi давно настав край. Добре знаю цi iнтонацiї. «Налити чаю, любий?» — «Дякую, досить, кохана...» — «Чудова погода, чи не так?» — «У повiтрi пахне весною...».

Я знаю...

Оксана... Типова заробiтчанка без особливих прикмет, крiм однiєї: отримувати грошi i фанатично щомiсяця переказувати їх на свою батькiвщину. Таких жiнок завжди можна вирахувати у будь-якiй, навiть багатотисячнiй юрмi за однiєю ознакою — у них закам'янiлi вирази облич. Навiть коли вони посмiхаються, очi залишаються зосередженими. Їм до всього байдуже. У роботi вони можуть абсолютно все i дiють вправно i вперто, мов роботи, в яких є лише одна мета: заробити i вiдiслати додому грошi. Вони готовi перегортати гнiй, збирати полуницi з ранку до ночi пiд палючим сонцем, доглядати невилiковних хворих, мити, чистити i драїти тисячi пiдлог. I терпiти, терпiти, терпiти.

Безкiнечно i мовчазно терпiти.

Власне, це терпiння нiчим не вiдрiзняється вiд того, що вони переживали на батькiвщинi. З одного рабства вони потрапляють в iнше. Я розпитувала Оксану про її життя — воно було суцiльним терпiнням. У якому лише кiлька перших рокiв шлюбу тимчасово зблиснули надiєю на iнше. Такi жiнки iснують тiльки в постколонiальних країнах i на Сходi. Їх нiхто не жалiє. Їх просто використовують. Як на мене, це найбiльший грiх. Хоча i я не свята — плачу їй менше, нiж могла б...

Максим оселився тут останнiм. Пустила його з чистої цiкавостi: саме такої людини не вистачало в моєму «пасьянсi». З першого ж погляду було зрозумiло, що хлопець непростий. Таким складно змиритися зi свiтом, не пiдкоривши його. Їм завжди необхiдно рухатися швидко i в рiзних напрямках, нiби заплутуючи слiди, збиваючи всiх з пантелику.

Максим весь час пише. Свiтло в його кiмнатi горить до ранку. Зараз таких фанатикiв мало. А вiн фанатик, це точно... Останнiм часом вiн ходить сумний, зосереджений. Менi здається, я знаю чому — йому треба рухатись. Рухатись далi, а вiн застряг тут нiби в бермудському трикутнику. Я знаю, атмосфера нашого передмiстя розслабляє, вона для таких старих, як я. Молодим тут нiчого робити. Я сказала йому про це. Вiн поглянув похмуро i вiдповiв, що не знає, куди рухатись i додав:

— Якщо ви не проти, фрау Шульце, я зроблю на задньому дворi маленьке аутодафе.

— Що ви маєте на увазi? — запитала я.

— Вогнище. Воно горiтиме швидко, а потiм я все приберу. Попрошу Соню i вона посадить там квiти...

Менi стало його шкода. Я зрозумiла, що вiн збирається спалити свої рукописи. Звiсно, заборонила. Сказала те, що в таких випадках може сказати стара людина — про те, що у нього все ще попереду i таке iнше. Вiн посмiхнувся i несподiвано запитав:

— Як ваше iм'я, фрау Шульце?

Вiн був єдиний, хто запитав про це.

Я дозволила йому називати себе скороченим iменем — Лора.

— Лореляй? — уточнив вiн.

I процитував рядки з Гете...

...Мiй ковчег дав трiщину пiсля того, як ми вiдправили труну з нещасною Оксаною на батькiвщину.

Ця подiя прорвала потаємну запруду. I вона прорвалась — нестримною потужною хвилею. За мiсяць я лишилася тут сама. Менi пропонують продати будинок i перейти на державне забезпечення. Не знаю. Можливо, варто так зробити...

Юстина. Лист

«Дорога Соню!

Довго не писала тобi. Останнiм часом просто не було сил сiсти за комп'ютер i впорядкувати все, що думаю.

По-перше, бабусю поховали так, як вона просила — без повiдомлень у газетi, без помпи i цiкавих поглядiв незнайомих людей. А своїх було обмаль. Приїхав з Америки Макс. Була фрау Вiра.

Ти просила розповiсти подробицi, але їх небагато: в день похорону зiбралися бiля капели. Кожен зробив запис у книзi спiвчуттiв, розсiлися в першому ряду. Майже не спiлкувалися. Вийшов пастор. Його промова була досить розпливчастою, такою, яка б пiдiйшла кожному другому — «добропорядна», «законослухняна», «чуйна», «нехай спочиває з миром» i таке iнше. Що вiн мiг знати? Що вона сплатила всi витрати, щоб Оксану могли поховати на батькiвщинi? Що дала грошi Максу на його поїздку до Штатiв i вiдмовилась взяти борг? Що першi твої успiхи на мiжнародних виставках — з її подачi?

Не думаю, що хтось це мусить знати, крiм нас. Отже, бабусю поховали з миром. Як приїдеш — пiдемо до неї разом.

Твiй квiтник перетворився на хащi — повно здичавiлих квiтiв, лiзуть з-пiд землi, мов скаженi.

Ну, не будемо про печальне...

Дорога Соню! Хочу написати багато — великого, довгого листа, почуття переповнили мене до тої межi, коли хочеться вихлюпнути їх, затопити цiлий свiт своєю вдячнiстю до тебе. До тебе i твого чоловiка, мiстера Рiда.

Якби не ви...

Не уявляєш, яка я вдячна, що ти розшукала мене в Америцi. Знаю, ти скажеш, що лише виконувала прохання бабусi, але ж могла i не шукати...

Я давно звикла, що в цьому свiтi кожен за себе. Завжди почувалася самотньою. До того часу, як побачила тебе у своїй кiмнатi в унiверситетському мiстечку пiд Берлiнгтоном. Пам'ятаєш?

Досi соромно за розкиданi речi, порожнi бляшанки з-пiд пива i тютюновий запах — i це все на тлi пiдстрижених газонiв упорядкованої ззовнi територiї.

До наших кiмнат нiколи не заглядає професура. А тим бiльше — гостi чи вiдвiдувачi.

Я була незадоволена тим, що хтось бачить цей безлад i