Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

вони зараз мчать. Перед очима стрибали у світлі фар вулиці, перехрестя, повороти. Більше ніхто з пасажирів не зронив ані слова, цілком слушно не бажаючи говорити таксистові під руку. А він, своєю чергою, немов вів машину із заплющеними очима. Проскочивши на Печерськ, орієнтувався тут, мов на власному подвір’ї, не стільки бачачи правильну дорогу, скільки відчуваючи її.

Виринувши неподалік парку Слави, таксі тут же минуло небезпечну ділянку — зі сторони Арсеналу, там, де неподалік отаборилися тітушки, імовірність нападу була реальною. Могла дати навіть небезпечніші наслідки, ніж якби зловили гайці. Там хоч випадав шанс забалакати ситуацію, навіть відкупитися, або, в гіршому випадку — утратити на певний час права. Натомість вуличні бійці запросто, здурівши від безкарності, могли, навалившись зграєю, побити битками машину, скалічити пасажирів, ще й підпалити авто разом із людьми — від тих, хто закушує горілку таблетками чи закурює спиртне травичкою, слід чекати й не такого.

Береженого Бог береже.

Щойно пірнули подалі від центральних вулиць, пожвавився лижник Слава.

— Командире, давай через Московську на Кловський! Звідти вгору, до Інститутської!

— Ша бемоль, — процідив таксист. — Без тебе знаю. Там одна дорога. Тільки від ментів, по ходу, чорно.

— Не їдь прямо туди, — лижник знову стукнув себе кулаком по коліну. — Зсадиш нас там, аби було потім куди сховатися.

— Там нема де, — буркнув водій. — Місце таке, навіть удень не сильно закрутиш. Уважай, капкан, — помовчав, додав, і в голосі почулися легенькі виправдальні нотки. — Тільки, здається, не сьогодні. На підступах хапають, тут — навряд.

— Усе одно — не ризикуй більше.

— Куди вже більше, — знизав плечима таксист.

Тим не менше, не сперечався. До самої Інститутської не довіз, висадив пасажирів за кілька кварталів. Подяк не чекав, тут же розвернувся й зник у темряві. Так у казках йдуть добрі чарівники, ось лиш усе довкола менш за все нагадувало Птасі казку.

Лижники в яскравих куртках, не звертаючи вже уваги на випадкового попутника, спершу пішли, потім — побігли підтюпцем у напрямку Майдану. Не зовсім орієнтуючись у центральній частині Києва навіть удень, серед ночі Птаха тим більше не хотів загубитися. Тож наддав, намагаючись не відставати. Одяг обох добре було видно в темряві, і хлопець впевнено тримався у фарватері нових знайомих. На ходу звернув увагу — будинки рясніли ожилими вікнами. Не масово світилися, але все одно: о цій порі тут — і не лише тут! — зазвичай звикли бачити третій сон. Тепер же складалося враження — мешканці збираються на роботу в нічну зміну.

Здалеку долинув дзвін.

Птаха рушив на звук, уже не боячись заблукати. Тим більше, очі звикли до темряви, він навіть управився обігнати Славу з Богданою, махнув обом рукою. Ті відповіли, чоловік ще й підніс угору два пальці, показуючи V — знак перемоги. Ще наддавши, Птаха вибіг на Інститутську. Став на розі, переводячи подих.

І побачив це.

З усіх боків, з вулиць і провулків, по одному, парами, невеличкими групами донизу квапилися кияни. Чоловіки, жінки, молоді, старші, нічого не маючи в руках, вони, не змовляючись, уливалися тонкими струмочками в один великий потік, що стікався на Майдан, над яким і далі сигналом тривоги й проханням допомоги линув дзвін. Чулися крики, нерозбірливі й водночас — дуже зрозумілі, бо надто звичні вигуки тонули в загальному гармидері. Коливалися чорні круглі рухомі параболи — так по шоломах визначалися беркути. Але відтоді, як Птаха вибіг з дому, щось помітно змінилося.

Зрозумів не відразу.

Та, збігши разом із іншими на сам Майдан, зрозумів.

Людський потічок котився не лише з Інститутської. Кияни, розбуркані серед ночі, насувалися одночасно з Михайлівської площі, запрудивши собою прилеглі вулиці, наступали з Європейської, проривалися від Поштової. Зайшовши з тилу, люди вже затискали беркутів, і нападники, прикриваючись щитами, вимушено займали кругову оборону, опинившись у подвійному кільці.

— А-а-а-а-а! — загорлав Птаха, підбадьорюючи себе й водночас — піддаючись загальній ейфорії. Він не знав, що кричати. Та дуже хотілося, і він знову гаркнув на всю силу легенів: — А-а-а-а-а!

На нього, як і на інших наспілих, ніхто не звертав окремої уваги. Люди зосередилися на щільнішому оточенні нападників. Ті ж, прагнучи відлякати розлючений, вочевидь, готовий на все натовп, звично загупали кийками об метал щитів. Відповіддю стало дружне:

— Банду — геть! Зека — геть!

Оточені беркути щось відповідали. Та, схоже, їх мало слухали, наступаючи далі та водночас вимагаючи від тих, хто в тилу, розійтися — тепер уже остаточно обложений «Беркут» штовхали ближче до Будинку профспілок, затискаючи до стін.

Ззаду на Птаху вже почали тиснути наступні.

Відчувши, як здавлює грудну клітину, вирішив — ще задушать. Згадавши колись читане, виставив руки перед собою, для чогось зажмурився, почав рухатися, ніби штопорний ґвинт у корку — і ось уже він за людськими спинами. Можна перевести подих.

Дзвони не вщухали.

Птаха зрозумів — він зараз