Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Зі свого місця Котя мав змогу спостерігати за ворожим наступом ніби згори.

Щільна лава круглих шоломів віддалено нагадувала чорну ікру — так, страшну масу дорогого буржуйського делікатесу, який чиясь шкідницька рука вихлюпнула з величезної бочки на людський натовп. Він, здається, бачив щось подібне, гротескове, тільки в мультиках, старих, радянського зразка. Або — комедіях, зроблених у ті ж часи. Де саме, зараз не пригадував і не збирався. Навіть якщо подібна картина ніде не відтворювалася, виникнувши просто зараз у його уяві, навіяна моторошним видовищем тотального штурму — це нічого не міняло й не мало зараз жодного значення.

Також Котя не намагався зрозуміти логіку зачистки: зухвало, нахабно, без перебільшення — на очах усього світу. Америка ж точно не спить. Нічний засніжений Київ, сюрово заповнений «чорною ікрою», за короткий час, напевне, буде в їхніх новинах. Все стрімко розійдеться, мов кола по воді, і…

Що буде далі і чи буде взагалі щось, Котя, принципово далекий від розуміння подібних речей, не знав. І не квапився прогнозувати, бо згадав свіжий приклад — увесь світ бачив кадри кривавого побиття студентів, а скоро після того — не менш потворну, жорстку, ганебну зачистку Банкової. Чулися обурення, звучали протести. Але так само була категоричною відповідь з офіційного українського боку: масові безлади придушують у всьому світі, в усіх цивілізованих країнах. Десь — із водометами. Тож не вам, шановні, вказувати нам на дії, які ви там у себе практикуєте давно й успішно.

Слухаючи дзвони, крики: «Ганьба!», «Слава Україні!» та «Зека — геть!», та дивлячись, як панічна метушня на Майдані досить скоро набула помітних ознак організованості, Котя раптом чітко зрозумів для себе — звідси ніхто не піде. Так могло б статися, якби обидва попередніх рази, що було не так уже й давно, повсталі відчули реальну, серйозну підтримку й справді уявляли себе військом, котре має єдиного командира, слухається його й повністю довіряє. Допомоги ж не дочекалися двічі. А той факт, що присутність у Києві наділених високими повноваженнями посланців Заходу не перешкодила наказові почати штурм, підтвердив його висновки та, поза сумнівом, думки ледь не кожного тут — розраховувати можна й треба тільки на себе.

Якщо Майдан сьогодні дозволить себе розігнати, більше людей сюди не пустять.

Важку техніку наженуть. До Нового року. Чого ж, з них станеться. Навіть колючий дріт натягнуть по периметру, електрику пропустять.

Ось чому Костя Стогов, нічим більше не переймаючись та відкинувши чимдалі рештки сумнівів, побіг від стели в бік Будинку профспілок. Туди, куди «Беркут» тіснив оборонців, чавлячи щитами строкатий натовп. Котя на мить відчув себе, немов усередині гігантської соковижималки.

Спершу він пробився в другий ряд. Та коли давити почали з усіх боків, забракло повітря, рухи стали більш скутими, а над головами виникла ядуча газова хмара, рішуче виставив плече, пробився вперед.

І враз опинився на передовій.

У першій лаві…

— Міліція з народом! — вигукнув хтось.

З усіх боків підхопили дружно:

— Міліція — з народом! Міліція — з народом!

— Ага, уже йдуть! — крикнув Котя.

Припускаючи, він єдиний, хто сумнівається в дієвості подібних гасел. І ще більше — у тому, що міліції глибоко в душі самій набридло виступати крайньою в усьому, що відбувається. Приймаючи на себе головний негатив. Навпаки, їм зараз дали перший за всю історію існування карт-бланш: можна безкарно, ні на кого й ні на що не зважаючи, бити людей чим завгодно, як завгодно, куди завгодно.

Раніше силовики також мали негласне право це робити й робили. Одного з Котіних партнерів кілька діб тримали в камері з неадекватним наркоманом, і коли полонений не витримував, бив у відповідь, уривалися на крик менти й тягнули на розправу за бійку в камері. Так у чоловіка відтискали бізнес, зламавши на третю добу.

Нічого нового.

Крім одного — тут і тепер вони навіть не ховаються.

— Ганьба! — прогуркотів хтось позаду, десятки голосів знову це підхопили.

Слова розбивалися об чорний беркутівський моноліт. Жива стіна, прикрившись щитами, далі сунула вперед.

— Тримайся! Тримайся! Стояти! — закричав Котя, сам не знаючи, кого закликав і хто повинен його почути.

— Стоїмо до перемоги! — пролунало у відповідь.

Це підхопили дружніше, укотре бомкнув дзвін, ураз пролунало:

— Назад! Назад! Назад!

Котя, повернувшись на крик та при цьому трохи послабивши хватку, побачив — із протилежного боку, далеко на правому фланзі, чоловіки в оранжевих будівельних касках метушливо, по-мурашиному, і так само злагоджено мостили між двома лавами, своїми й беркутівськими, залишки барикад, прагнучи хоч якось відновити редути й розмежувати лінію фронту.

— Не втримають! — прогуркотів поруч Дідо. — Глянь, відсікають!

— Хто?