Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

Він усе одно не всидів би вдома, навіть якби Петя Усатий відповів на дзвінок.

Тягнув до останнього, хоч сам остаточно не визначився, де критична точка, після якої повернення вже неможливе. Коли нарешті рішуче відсунув ноут і підвівся, збираючись на вихід, ковзнув поглядом по цифрах, що показували час. Не повірив, труснув головою, звірився з часом на дисплеї мобільного, потім для чогось визирнув у вікно, хоч звідти жодного годинника не видивишся.

Сніг уже не падав.

Але це зовсім не означало, що він припинився за хвилину після того, як центр Києва атакували одночасно з усіх боків. Птаха не вірив, що від початку штурму збігло більше двох годин, надто стрімко все пролетіло. Виявляється, стільки часу він сидів, прикутий до монітора. Машинально, керований незнаним дотепер автопілотом, відповідав на короткі, сповнені ненависті, розпачу, пафосу та закликів «щось робити» фейсбучні повідомлення.

Вдивляючись у неоднорідну людську масу, трохи загальмовану в русі через особливості живої трансляції, Птаха марно намагався розгледіти там родича. І дуже боявся — його дядько з тіткою в Козятині так само сидять в Інтернеті, бачать те саме, що він та ще сотні, як не тисячі людей, і ось-ось почнуть дзвонити. Петро не відгукнеться, набиратимуть його, і треба буде пояснювати, якого дідька сидить у квартирі тоді, коли брат десь там, у воюючому натовпі. І взагалі, його можуть убити, якщо просто тепер не вбивають…

Узувся та вдягнувся нашвидку. Не вимкнув комп’ютер, де вся френд-стрічка вже пістрявіла короткими, оздобленими відразу кількома знаками оклику, закликами на кшталт: «Усі на Майдан!». Не пробував пояснити собі, як дістанеться з Дарниці до центру. Важливіше — що робити потім. Стояти роззявою-глядачем, волати: «Ганьба!», як це зазвичай чинять від безвиході. А може, на той час усіх в’язатимуть, і він потрапить під роздачу. Десь так само сталося десять днів тому із тими, хто погнав по обіді на Банкову, залетівши в міліцію ні за цапову душу.

Богдан Пташук боявся.

Дуже боявся.

І все одно побачене й прочитане штовхало, вело, гнало вперед. Він розумів — сидіти під захистом чотирьох стін й дивитися на реальність, у яку досі не віриш до кінця, набагато страшніше, ніж бути там, на місці.

Поряд із подіями.

Або — у самій гущавині.

То вже куди занесе.

Вилетівши з під’їзду, Птаха враз зупинився. Стрельнуло — він, мабуть, не зачинив за собою двері. Мотнув головою, проганяючи дурні думки: то він залишив увімкненим ноут, ось і тягне за собою інші погані припущення. Уже хотів вертатися назад, перевірити, та хлопнув себе по кишенях розстібнутої куртки, почув брязкіт ключів. Це чомусь заспокоїло — замок захлопувався автоматично, і раз ключі в кишені, то й дверима він, вибігаючи, хряснув. Але водночас заскочило прикре відкриття — не відчув тяжкості від гаманця.

Чорт!

Ось його Птаха точно забув — ураз блимнуло перед очима: стареньке дешеве портмоне з пресованої шкіри лежить на підвіконні. Там, де власник завжди його залишав.

Хлопець знову зупинився, цього разу біля бровки тротуару. Краще б телефон завтикав, чесне слово. Нікуди без грошей не заїдеш. Повертатися назад… Птаха знав себе дуже добре. І чесно зізнався: зайшовши зараз у квартиру, назад уже не захоче виходити. Він соромився таких думок. Лице пашіло. І нічого не міг із собою вдіяти.

З-за рогу, скреготнувши на повороті, виринуло таксі. Здавалося, машина летить на нього і почалося якесь не бачене раніше нічне полювання на мирних перехожих. Відстрибнувши назад цапом, Птаха неабияк здивувався, почувши вищання гальмів. Таксист зупинився точно навпроти, хоч хлопець не просив про це. А може…

Тьху, він же щойно махнув рукою! Або справді хотів на куражі стопнути авто, або, імовірніше, просто намагався утриматися, зберегти рівновагу на слизькому від мокрого снігу асфальті.

— На Майдан? — вигукнув водій, прочинивши двері, і, не дочекавшись відповіді, кивнув назад. — Бігом сідай!

— Гроші…

— Які гроші, дурило! Ша бемоль! Бігом, я сказав!

Птаха не знав, чи треба зараз дякувати. Уже ні про що не думаючи, розуміючи лишень — діє правильно і пояснень його дії зовсім не потребують, смикнув за ручку задніх дверцят, заліз усередину.

Тут уже вмостилося двоє пасажирів. Спереду — чоловік у в’язаній лижній шапочці й такій самій куртці для катання, біло-червоній. Поруч — молода жінка, так само в лижному костюмі. Вона саме припинила розмовляти по телефону, кивнула новому пасажирові, наче старому знайомому, засунула трубку вглиб кишені.

— Наші підтягуються, — не сказала — доповіла, відбарабанила рапорт. — Своєю машиною погнали. Кажуть, гайці перекрили основні дороги до центру.

— Звідки ваші їдуть? — запитав таксист, не зводячи очей з дороги.