Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

на Хрещатику, дивиться в бік Європейської та відсторонено стежить за масовим, не менш дружним та злагодженим, ніж прихід на підмогу киян, відходом тітушок. Бойовики вже ні з ким не заїдалися, ні до кого не сіпалися. Навпаки, зараз кидали подалі від себе палиці, молотки й кастети. Дехто навіть скидав від гріха подалі прикметні оранжеві жилети. Та дарма стереглися — у цей момент вони цікавили розгніваний, зосереджений та піднесений натовп найменше.

Ступивши ще далі вбік, Птаха аж тепер утратив рівновагу, не втримався, упав у сіру сніжну кашу. Голосно вилаявся, хоч за собою здебільшого стежив, не часто змішуючи мову з матюками.

— Оп-па! Підйом! Давайте!

Угледівши над головою простягнуту руку, учепився, підвівся, обтрусився. Аж тепер розгледівши в сіріючому світанку — на виручку прийшла дівчина. Тут же побачив її жилет, на якому світилося «Преса». Поруч уже прилаштовувався високий оператор, камера, здавалося, приросла до плеча.

— Скажіть кілька слів! — дівчина намагалася говорити голосніше, ніж бомкали дзвони. — Ви давно тут? Що відбувається? Коли все почалося? Як вас звати?

Мікрофона з квадратиком-логотипом Птаха не злякався. За інших обставин відразу б не придумав, що казати. А тут, дивуючись сам собі, заговорив, дивлячись не на журналістку — просто в мікрофон.

Ніби той мав очі.

— Мене звуть Богдан Пташук! Я побачив уночі… Я не міг… Таксі…

Птаха замовк, відчувши — захлинається власними словами.

— Чудово, Богдане! — підбадьорила дівчина. — Тепер — усе спочатку! Повільніше!

Він перевів подих.

Дзвони ще били.

Сіріло повільно.

Упевнено спадала темрява.

Коновал. Ковзанка

Спершу все йшло так, як він передбачав.

Коли їхній взвод вивезли проти ночі на автобусі до Золотих Воріт, а звідти «Беркут» дістав наказ рухатися вниз, Прорізною, відсікаючи майданутих від мерії, Павло пошкодував, що не забився з Санею Ждановим хоча б на пиво. Той не вірив у швидке розв’язання проблеми, киваючи на почуте десь і від когось краєм вуха. Коновал слухав, багатозначно кивав, ще й гмикав, коли Жданов починав видавати фрази про те, як їх, рядових бійців, використають для залякування, зроблять винними, розміняють, і все для того, аби зняти обіцяну премію за наднормові. Павлові вже язик заболів доводити: їх не здали раніше, після двох жорстких зачисток, не здаватимуть і тепер. Свої гроші не лише Саня, а й інші бійці отримають. Обіцяні відпустки — так само.

Треба зважити: так просто нічого не робиться. Є генерали, а є солдати. Перші — наказують, другі — виконують. Це Жданов та всі, хто його слухає, так розслабилися, не бажаючи зрозуміти: обстановка тепер максимально наближена до бойової. Сам Коновал у гарячих точках не бував, та чудово розумів субординацію, яка зараз зводиться до одного короткого й простого правила: начальство не повинно пояснювати підлеглим, чому.

Воно каже коли.

А як виконати поставлене завдання — то вже справа вміння й досвіду окремого підрозділу, навіть окремого бійця.

Наказ віддадуть, коли настане час. Не раніше. Не тепер. Але — скоро.

Невдоволений бездіяльністю, Саня Жданов так рвався в бій, що наблизився момент, коли Павло Коновал став серйозно перейматися міцністю нервової системи товариша. Зрив різьби цілком здатен призвести до неадекватних дій. І ось це вже, без перебільшення, удар у спину. Доведеться приборкувати не майданутих, а своїх же… довбанутих.

Хоч не хотів Коновал уживати подібні слова до товаришів по зброї, а нема ради — інакше не скажеш, доводиться.

Тож дуже зрадів, отримавши нарешті чітке й зрозуміле завдання — зачистити Хрещатик від наметів, звільнити приміщення мерії від незаконних формувань, відновити законність. Причому, наголосив Палич, у міській адміністрації засіли не якісь там випадкові особи. Група чисельна, озброєна до зубів, називає себе «Правим сектором» — найзатятіші з усіх, хто бузить на Майдані.

Наказу в разі чого стріляти на ураження нема, сказав командир, невдоволено зітхнувши й матюкаючись.

Тут же додав: якщо когось підстрелять під час збройного опору, діючи винятково в правовому полі й стріляючи лише у відповідь, проблем влучний стрілець не матиме. На той «Правий сектор» уже збирається матеріальчик, де треба. Звідти такі ниточки тягнуться, такі зв’язки… Коротше, їхні господарі краще мовчатимуть, бо здійняти хай, обурюватися, чогось вимагати — однозначно означає засвітку.

Щоправда, Коновал так і не зрозумів, чим стріляти на ураження. Бойових патронів нікому не видали. Лише шумові гранати. Хоча при бажанні вбити можна й нею, якщо влучно кинути, й узагалі, маєш певні навички поводження з такою зброєю. До того ж вірний власним переконанням, Павло далі був певен: їм не кажуть усього. Навіть Паличу сто процентів заборонили розкривати різні цікаві деталі. Інакше б не обмовився про