Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

— Не треба.

Та, опинившись на самоті, вона зразу ж розкрила пакунок. Там лежали запонки, коштовні шпильки, годинник і портсигар, котрим Том так пишався. Всі подарунки, які вона колись йому робила. Але — ні слова пояснення. Серце її болісно здригнулося, Джулія затремтіла. «Яка ж я була дурна! Чому дала собі волю?»

Джулія не могла вийти на сцену з гірким болем, що краяв їй душу, не могла грати; ні, з ним будь-що треба поговорити. У Тома ж є телефон. Вона набрала номер. На щастя, Том був дома.

— Томе!

— Слухаю.

Він зробив коротку паузу перед тим, як відповісти їй. Голос його звучав холодно.

— Що це означає? Чому ти надіслав мені всі речі?

— Тобі повернули вранці гроші?

— Так. Я просто не можу зрозуміти, в чому річ. Я чимось тебе образила?

О ні, що ти, — відповів він. — Я люблю, коли зі мною поводяться, наче з утриманцем. Я люблю, коли навіть на чайові мені дають подачку. Просто дивно, що ти не дала мені грошей на квиток у купе третього класу до Лондона.

Хоч Джулія од хвилювання ледве говорила, пустопорожня Томова іронія мало не викликала в неї посмішку. Який же вія усе ж таки зелений і дурненький!

— Та невже ти можеш хоча б на мить припустити, що я хотіла скривдити тебе? Невже ти так погано знаєш мене? Невже не розумієш, що мені таке ніколи й на думку не спало б?

— Тим гірше. Я нізащо не повинен був брати в тебе ці подарунки. І гроші теж.

— Ах, я зовсім не розумію, про що ти кажеш. Це якесь непорозуміння. Зайди до мене після спектаклю, і ми все з’ясуємо. Я певна, що зможу все тобі пояснити.

— Сьогодні я вечеряю в своїх батьків і заночую в них.

— Тоді давай зустрінемося завтра.

— Завтра я теж зайнятий.

— Але ж я мушу побачитися з тобою, Томе. Ми надто багато важимо одне для одного, щоб розстатися. Ти ж не можеш знехтувати мною, навіть не вислухавши мене. Це ж так несправедливо — карати мене за те, в чому я зовсім не винна.

— Я гадаю, що нам краще було б більш не зустрічатися.

Джулію охопив розпач.

— Але ж я кохаю тебе, Томе. Я кохаю тебе. Дозволь мені хоч раз іще побачитися з тобою, а потім, якщо ти все ще будеш гніватися, ми розстанемося назавжди.

Том відповів після тривалої паузи.

— Ну гаразд. Я прийду до тебе в середу, після денної вистави.

— Будь ласка, Томе, не думай про мене нічого поганого.

Джулія поклала трубку. Як би там не було, а Том до неї прийде. Вона знову загорнула речі, що їх він їй повернув, і надійно сховала їх — подалі від очей Іві. Потім роздяглася, накинула свій старий рожевий халатик і почала гримуватися. Але настрій у неї був пригнічений: сьогодні вона вперше сказала Томові, що кохає його. Їй було неприємно, що вона принизилася перед ним, благаючи прийти. Досі він просив її призначити побачення, і їй не подобалося, що тепер вони помінялися ролями.

Під час денного спектаклю в середу Джулія грала вкрай погано. В Лондоні стояла спека, театр був напівпорожній, і публіка сприймала спектакль без інтересу. Втім, Джулію це не обходило. Її мучили тяжкі передчуття, і їй було байдуже до того, що діється на сцені. («І якого дідька вони приходять до театру в такий день?») Коли завіса опустилася, вона з полегкістю зітхнула.

— Сьогодні до мене прийде містер Феннел, — сказала вона Іві. — Поки він буде тут, нікого не пускай.

Іві не відповіла. Джулія глянула на неї й побачила, що та чогось насупилася.

«Ну й дідько з нею. Мені байдуже, що вона думає!»

Том мав уже от-от прийти — минула п’ята година. Ні, він обов’язково прийде, адже він обіцяв…

Джулія надягла халат, не той, у якому гримувалася, а чоловічий, з синього шовку. Іві сьогодні прибирала довше, ніж завжди.

— Ради бога, скоріше, Іві. Залиш мене на самоті.

Іві промовчала й далі старанно розставляла речі на туалетному столику в тому порядку, якого Джулія завжди вимагала від неї.

— Чому ти, до біса, не відповідаєш, коли до тебе звертаються?

Іві обернулася й, глянувши на Джулію, задумливо провела пальцем під носом.

— Може, ви й велика актриса…

— Іди під три чорти!

Знявши грим, Джулія не стала ні фарбувати губи, ні рум’янити щоки — тільки навела світло-голубі тіні під очима. Шкіра в неї була гладенька, прозора, і без рум’ян та помади обличчя здавалося хворобливо блідим. Просторий чоловічий халат надавав її фігурі безпорадного, тендітного й водночас якогось урочистого вигляду. Серце її тривожно билося, і вона дуже хвилювалася. Та все ж, глянувши на себе в дзеркало, Джулія не стрималася і пробурмотіла;

— Мімі в останній дії «Богеми».

Майже мимохіть вона кілька разів кашлянула — надсадно, як сухотна. Потім вимкнула яскраві лампи на своєму туалетному столику й лягла на канапу.

Незабаром у двері хтось постукав, й Іві сказала, що прийшов містер Феннел. Джулія простягнула до нього білу тонку руку.

-— Мені треба трохи полежати. Я не зовсім здорова. Візьми стілець. Як добре, що ти прийшов.

— Що з тобою?

— О, нічого, — вона через силу всміхнулася своїми блідими губами. — Останні дві-три ночі я погано спала.

Джулія звела на нього свої чарівні очі й замовкла. Обличчя в Тома було насуплене, але вона добре бачила, що він перелякався.

=— Я покликала тебе, щоб ти сказав мені, чим я завинила, — промовила вона врешті ледь чутно і помітила, що голос у неї злегка тремтить. «Боже, я, здається, теж трохи злякана!»

— Повертатися до цього немає сенсу. Я хотів сказати тобі тільки одне: я боюся, що не зможу тобі зразу віддати двісті фунтів, які заборгував. У мене просто немає цих грошей, але я виплачуватиму їх тобі частинами. Мені дуже неприємно просити тебе про це, але іншого виходу немає.

Джулія сіла на канапі й притиснула руки до грудей: серце в неї, здавалось, от-от розірветься.

— Нічого не розумію. Дві ночі я зовсім не спала, все думала, що ж сталося. Мало не збожеволіла. Але зрозуміти так нічого й не змогла. І не можу. Не можу.