Син сонця - Мирослава Горностаєва
— Вікартана? — розгублено мовив Карна, — це часом не про вас розповідала ненька? Ви врятували мені життя, коли я був ще зовсім маленьким…
— Так, сину, — лагідно озвався голос. Карна ковтнув слину. Його наче обдало приском.
— Чому ви мене так… назвали? — спитав тремтячим голосом.
— Бо я є твоїм батьком, і тебе недаремно звуть Вайкартаною.
— Хто ви? — спитав Карна ще раз. Він відчував дивну енергію, що струменіла від гостя. Розум відмовлявся повірити, та підсвідомість уже дала відповідь. Істота, котра стояла перед ним, не була людиною…
— У мене багато імен, — сказало створіння в білому, — Сур'я та Вівасван — Променистий — лише два з них. Звуть мене і Вікартаною. Сонце — моя сила, а я — його душа… Тут таких, як я, звуть Богами…
Карна підхопився з ложа і хотів упасти до ніг Променистого, але гість стримав його порухом руки.
— Діти Сонця, — мовив лагідно, — розмовляють з ним стоячи. Божество, що примушує людину плазувати, не є добрим.
— Я насправді ваш син? — спитав Карна трохи не пошепки.
— Ти — найкраща частка мого вогню, — ласкаво озвався прибулець.
— А моя мати…? — вирвалося у Карни мимоволі.
— Вона прийде до тебе сама, — дивна печаль почулося в голосі гостя, — ти зустрінеш її, Карно, і сумним буде це побачення. Та жінка не виправдала моїх сподівань, і я не хочу завдавати тобі зайвого болю.
— О, великий Сур'я! — палко мовив Карна, — щодня я молився до вас на світанку, не знаючи, що є вашим дитям. Я любив вас, Світлоликий, не так, як тутешній люд, що ховається у затінок від пекучого шалу променів. Про те, якою була ціна цього тепла, мені розповів Парашурама… Чому ви відвернули свій лик від Праматері Аріїв?
— Аріяна була вашою колискою, але ж неможливо, синку, вічність гойдатись у колисці. Одні ставлять на її місці дім, інші ж рушають вдалечінь, до чужого дому. А у дому цього є хазяї, і є покровителі. Ви наділили їх звичними для вас іменами, але Боги аріїв лишились у небесах над Данапрі. Лише Сонце незмінне у цьому світі, але і його може бути занадто.
— Те саме говорив мій навчитель, — прошепотів Карна, — але що хочуть зробити з нами Боги Бгаратаварші?
— Те, чого бажає більшість Вишніх — приголубити покірних, знищити нескорених…
— А чого бажаєте ви? — спитав Карна впрост і відчув хвилю тепла.
— Я — Сур'я, Прабатько Аріїв, — мовив прибулець, — і це від мене вам дістались такі палкі душі. Шкода лишень, що часто оця палкість заводить вас на манівці. Ти мав стати рятунком для синів Аріяни, але і Боги бувають безсилі перед долею. Нині я лише можу попередити тебе про небезпеку, що нависла над тобою. На бік твоїх ворогів якраз і стали Боги Бгаратаварші. Серед тих Богів і той, кого називають Індрою, але то вже не є Божество ваших предків. Тут аріїв чують лише грізні Боги цієї землі, і один з них пообіцяв Арджуні, якого признав за сина, знищити тебе.
— Мене? — перепитав Карна, і гордовитий усміх освітив його обличчя, — невже я такий грізний, що сам Індра хоче стати зі мною на прю?
— Боги цієї землі не ходять до чесного бою, — озвався гість, — згадай-но, як вони здолали асурів! Ні, Індра не викличе тебе на поєдинок і не метне громоваджру. Але, якогось дня, до тебе прийде мандрівний брагман і попросить подарунка. За приписами Вед, які ти суворо виконуєш, сину, ти маєш віддати двічінародженому все, що він забажає. А він забажає, дитя моє, мій дар тобі, який ти отримав ще маленьким.
— " Панцир Сур'ї ", — прошепотів Карна.
— Так, сину… Панцир Сур'ї… Твою невразливість.
— Отже, Індра, — мовив Карна, — на боці Пандавів? А ви тоді на нашому боці?
— Нещасне моє дитя, — мовив гість, — як можу я, Прабатько, бути на чийомусь боці, коли всі ви, арії, неправі у цій ворожнечі. Ти чудово знаєш, на що перетворився твій друг Дурьйодгана. Заздрість і жадібність сточили його, наче шашель. Але ж і його супротивники аж згинаються під вагою власних помилок. Ти, сину, один серед них поводився, як-то личить людині. Аби ти не оступився один-єдиний раз, покровитель Арджуни не мав би права випробовувати тебе.
— Драупаді…, - сказав Карна спокійно.
— Так, сину мій… Я винен перед тобою, бо не зміг змінити долю. І тому послухайся попередження, і не віддавай Індрі свого захисту.
Карна склав руки, як до молитви.
— Сьогодні, - сказав, — мені випало велике щастя… Сам Сур'я Світлоликий говорить зі мною! Одного цього досить, аби померти з усміхом. Я люблю вас, батьку, і, якщо я дорогий вам, не змушуйте мене порушувати обітниць. Я не можу не виконати прохання брагмана, бо такому як я не подоба рятувати життя ціною безчестя. Ви ж самі зробили мене таким! Я віддам Індрі свою невразливість, і це прославить мене, а йому буде ганьбою! Добре ім'я дорожче мені, о великий, за земне Існування!
— Подумай ще, сину…, - озвався гість.
— Загину я славною смертю, — вперто мовив Карна, — та можу і перемогти, ба й переможу, напевне! Зрештою, ставши таким, як усі люди, я все одно захищатиму слабких, старих, дітей і брагманів, як-то і личить кшатрію. І збережу свою честь! Хоч би й ціною життя…
Карна відчував тепер жаль, біль і муку, що їх випромінював гість. " Хіба Боги вміють страждати» — подумав, і гість тут таки мовив:
— Вміють, сину… Всі людські почуття — то відбиток наших. І тому я прошу тебе бути обережним. Зрештою, люди домагаються доброго імені і не ризикуючи життям, а слава… Дехто говорить, що слава для загиблого — все одно, що гірлянда на похороні…
— Нині ви говорите, — сказав Карна з мимовільним усміхом, — зовсім як людина…
— Хіба я не маю права любити свого сина? — болісно озвалось у мозку Карни, — мені тяжко було б пожертвувати тобою і задля перемоги добра,
