Син сонця - Мирослава Горностаєва

— Оце дотеп! Хто б чекав!

Юдгіштгіра знову програв. Арджуна опустив голову, якось одразу поникнувши.

— Чи є у вас на що грати, князю, — поцікавився Шакуні.

— Я ще не ставив на самого себе, — сказав глухо Юдгіштгіра, — я сам — ось моя ставка!

— Він програє! — прошепотів Вікарна, що спостерігав за грою, затамувавши подих, — програє…

І Юдгіштгіра програв… Карна знову згадав хлопчика-суту зі свого дитинства. У князя Кгандавапрастги було зараз точно таке обличчя — лице людини, що вже не належала собі.

— Оскільки я грав для Дурьйодгани, — сказав Шакуні, - то ці люди належать нині йому.

— Яке цінне надбання! — сказав Дурьйодгана, — але мені хочеться зробити щось приємне і своїм друзям. Вайкартано, чуєш-но? Тобі потрібен колісничний? Вибирай будь-кого з п'яти! Ні, стривай, я сам тобі виберу… найгіднішого. Хоча сута-воїн не може бути рабом, але ж не довіку тобі гасати на бойовій колісниці! Даси йому місце візничого десь в обозі… Або носія парасольки чи віяла… Найкраще для цього надається Арджуна, то й забирай його собі! Чуєш, Карно?! Ти чи очманів від радости? Хоч би подякував другу за подарунок!

Карна спробував усміхнутись. Він намагався розібратись у своїх почуттях. " Чому, ну чому мені здається, що я дав скривдити молодшого брата? У мене ж ніколи не було братів, а цих пихатих Пандавів я не терплю, та й Арджуну теж, і у цю халепу вони потрапили зі своєї вини, і, зрештою, так їм і треба, чи мало вони попсували мені крови, тож нехай і отримають за все сповна…»

— Арджуно, чи ти чув? — зареготав Дугшасана, — встань-но, та вклонися хазяїну! Чи може тобі помогти?

— Дугшасано, — озвався Карна стиха, — ти ж не насмілишся підійти до нього на довжину меча, як він його матиме…

— Чого б це? — зачепливо спитав Дугшасана.

— Замовкни! Ти не переможець, а він — не полонений…

Дугшасана замовк, бо побоювався Вайкартани і не хотів з ним сварки. Шакуні тим часом умовляв убитого горем Юдгіштгіру:

— Ви ще не все програли, князю… У вас є дружина, красуня Драупаді… Я даю вам шанс відігратись. Зіграйте на неї, і вам напевне пощастить.

Відура охопив голову руками і застогнав. Сліпий Дгрітараштра нетерпляче питав у Санджаї:

— Ну? Що? Що там?

— Ну то що, князю? — знову озвався Шакуні.

— Ставлю Драупаді! — мовив Юдгіштгіра.

Бгімасена вилаявся, поминаючи всіх демонів до Равани включно. Арджуна підхопився, але знову впав на подушки. Близнюки взагалі не підводили очей. Карна стрепенувся, наче вражений блискавкою:

" Ти відштовхнула мене, Дурга, а я б не дав вітерцеві торкнутися до тебе з неповагою. Я, син сути… А високороджені Пандави зробили тебе ставкою у грі. Ах, Дурга, Дурга… Кривава моя рана… Я вже не кохаю тебе… я навіть тебе не ненавиджу… Ні, ненавиджу… Боги, я зовсім заплутався…»

— Він програв! — вигукнув Вікарна, — програв і цього разу!

— Відуро, — ласкаво мовив Дурьйодгана, — піди-но, дядечку, і приведи сюди нашу власність.

— Злочинцю! — вигукнув Відура, — ти ходиш по лезу ножа! Ганьба тому, хто не б'ється з супротивником, а вигадує всякі підступи, аби його здолати!

— Дядечку, ти їх і досі боїшся, — захихотів Дурьйодгана, — прямо тремтиш перед Пандавами! Ну, гаразд… Пошлю тоді служника, абощо…

Слуга побіг і швидко повернувся сам.

— Пані княгиня питають, — оголосив, — що бажають знати, кого раніше програв князь Юдгіштгіра — її чи себе.

Юдгіштгіра понуро мовчав.

— Нехай прийде сюди сама, — звелів Дурьйодгана, — Дугшасано, піди-но, брате, поквап її. Тут і розберемось.

Дугшасана з радістю побіг виконувати прохання. Карна, що був такий самий смертельно блідий як і Пандави, зірвався зі свого місця, потім знову сів.

Дугшасана повернувся, тягнучи за косу заплакану Драупаді. На жінці була лише вузенька кофточка та коротка домашня спідничка ледь нижче колін, а напіврозмотане сарі волочилось по підлозі.

— Юдгіштгіро, я тебе вб'ю! — заревів Бгімасена і схопив зі столика срібну тацю.

Зупинись, Бгімо! — владно мовив Арджуна, — тяжко, коли над тобою глумиться ворог, але ти не насмілишся доставити йому ще більше радости, образивши старшого брата!

Горе мені! — голосила тим часом Драупаді, - ні у батьковому домі, ні у чоловіків своїх ніколи не знала я безчестя! Ніхто навіть глянути непоштиво на мене не смів! А тут мене виставили на посміховисько, і поводяться як з рабинею! То хто ж я є, шляхетні кшатрії, рабиня чи княгиня?

Старійшини розгублено мовчали. Драупаді, окутана хмарою чорного волосся простягнула руки до того, хто сидів найближче: до молодого Вікарни. Юний брат Дурьйодгани розчулився, як і більшість чоловіків, що підпадали під чари панчалійки.

— Що ж ви мовчите, старійшини? — вигукнув Вікарна, — згадайте, адже Юдгіштгіра програв її вже після того, як став рабом князя Шакуні. А у раба нема майна, нема і власности! І тому Юдгіштгіра не мав права грати на Драупаді! Ця жінка — не рабиня, і великий сором так поводитися з нею!

Схвальне гудіння прокотилося по залі. Драупаді повернулась у інший бік, вже майже певна порятунку, і знову почала благати про допомогу.

Коли Карна побачив, як підвладні чарам Драупаді навіть найлютіші вороги — Дурьйодгана з Шакуні, котрі вже шепотілися про те як злагіднити ситуацію, кров

бурхнула йому до голови, а в очах потемніло від люті. Єдиний раз у житті воїн втратив панування над собою.

— Мовчи, нерозумний хлопчисько! — мовив він до Вікарни, — навіть старійшини не поспішають з висновками, а ти вже вискочив наперед! Тобі так до вподоби ця рабиня? Адже ця жінка — рабиня, бо Юдгіштгіра програв і себе, і братів своїх, і всі вони нині раби, а все чим володіє раб — належить його пану. У них нема нічого свого, їм не належить навіть одежа, не говорячи вже про жон! Ганьба тим, що розтоптали честь аріїв, поставивши на кін найдорожче — волю!