Син сонця - Мирослава Горностаєва
Минуло багато літ з того часу, коли відбулася вікопомна гра. Брати Пандави, разом з Драупаді, перебували десь на Півночі, в лісі Кам'яка, їхніх дітей та Субгадру забрав до себе Крішна Васудева, а літню вже Кунтідеві поселив у себе Відура.
Дурьйодгана ж нині почувався повновладним волостелином. Завдяки Карні, який стояв на чолі його війська, первісток Дгрітараштри правив нині трохи не половиною всієї Бгаратаварші.
Карна, анітрохи не змінившись зовні, душею став зрілим мужем, з вигляду спокійним та розважливим. Запальність та шалена гордість жевріли нині в його серці як вуглини під попелом. Ставши воєводою, він уже не кидався до битви на зломиголову, а вираховував, і то з великою точністю, кожен крок свого війська. Наче в шахах — єдиній грі, яку визнавав.
До бою Карна ходив на чолі ратгінів, коли доводилося кидати всі сили на прорив оборони. Колісничні воїни сперечалися трохи не до бійок за честь прикривати у битві свого атіратгу. Хоча місця " охоронців коліс " при Карні були найнебезпечніші, убитих тут таки заміняли інші. А сам Вайкартана завжди повертався з бою в залитих кров'ю латах, але — без жодної подряпини.
Іноді, дивлячись на мертвих юнаків з прикриття, яких сути вивозили з битви, Карна шкодував своєї невразливости. " Панцир Сур'ї " ставив його у нерівні умови і наче знижував вартість його звитяг. Звісно, невидимий захист не дарував безсмертя, і воїн міг загинути, скажімо втративши голову, або понівечитись і стати калікою До того ж, він не знав, що станеться, якщо стріла проб'є йому серце, і чи врятує панцир від такої рани… Але Карні було боляче чути плітки про те, що усіма перемогами своїми він зобов'язаний тільки невразливости.
Якось, опісля чергового походу, Карна відпочивав у Чампі, насолоджуючись спокоєм.
В колишньому палаці намісника, який Карна звелів перебудувати за своїми вподобаннями, було тихо і прохолодно. Сини Вайкартани спали по обіді, встигнувши за ранок зо десять разів побитись та помиритись. З тераси Карна добре бачив своїх хлопчиків, що, зморені втомою, розкинулись просто на пишній траві, відштовхнувши подушки. Від басейну, схованого за огорожею, долинали плюскіт води та жіночий сміх.
Ось з'явились і дві його дружини: Сіта в блакитному, а Аматасені — в жовтому сарі. Карна помахав їм рукою, і жінки, сміючись, підбігли до тераси.
— Мій коханий мужу, — озвалася Сіта, — служниці говорять, що до палацу завітав торговець прикрасами…
— Покажете мені потім, що вибрали, — поблажливо озвався Карна, — о, яке вбрання! Ви схожі на бойову корогву Ядавів…
Жінки засміялись і обнялися. Карна теж усміхнувся.
— Достоту Крішна і Баларама, — сказав, — тільки ваша зброя — ваша врода. Таким перлинам потрібна гідна оправа. Тож підберіть сьогодні щось справді гарне. До речі, Аматасені, у мене в спочивальні на столику стоїть скринечка, схожа на квітку лотоса. Те, що всередині, можеш викинути, а скринечку візьми. Я бо знаю, ти давно хотіла її мати…
Личка обох жінок просяяли погано укриваною зловтішною радістю, і вони чимдуж кинулися нагору, до спочивальні. Карна трохи посунувся, аби видно було піврозхилені завіси на дверях. Сіта і Аматасені похапцем відкрили скринечку і витрусили з неї щось просто на підлогу. Сіта розтерла те ногою, а Аматасені ще й плюнула. Потім обидві княгині сторожко роззирнулись на всі боки, і Карна поспішно відхилився. Почався швидкий тупіт ніжок, взутих у сандалії та дзвін браслетів.
— Мій мужу, — озвалася Аматасені, - не знаю, як вам і дякувати…
— Добре, — мовив Карна, — ну, біжіть, вибирайте собі цяцьки…
Жінки побігли, радісно сміючись. Карна вичекав трохи, а тоді зайшов до спочивальні. На підлозі біля ложа чорніло трохи пилу.
" Це все, що лишилося, Дурга… Мати права, я не маю брати цього заблизько до серця.»
Карна не знав і сам, чому лише сьогодні він вирішив повністю розрахуватися зі своїм минулим. Збігали літа, юнацьке кохання, що обпалило його душу, перегоріло на зненависть, а нині на зміну їй прийшла байдужість. Зараз при імені Драупаді в пам» яти спливали лише огидні сцени у палаці Дурьйодгани: Юдгіштгіра, очманілий від азарту, помертвіле лице Арджуни, непристойність, що її вчинив князь Гастінапуру, та власна лють, яка затьмарила розум.
Мабуть тому він і звелів викинути квітку. Та спогади — це все ж таки не жменька чорного пилу, і їх не викинути з пам'яти. Хіба що милосердний час зітре і їх…
Карна знову вийшов на терасу і приліг на ложе. Незабаром мали прокинутися дітлахи, тоді Сіта з Аматасені принесуть купу намист, сережок та браслетів І почнуть усе те приміряти у нього перед очима, тоді настане час вечері, а потім колісниця Сур'ї заховається за обрієм і на Чампу опуститься ніч.
Сонце вже хилилося до заходу, і хмари фарбувалися багряним. Такий дивний кривавий блиск Карна бачив лише одного разу — над Курукшетрою, коли вони з Парашурамою блукали біля П'яти озер.
Тиша була непроникною, наче стояча вода. Не чути було ні слуг, ні служниць, палац наче вимер. І раптом Карна відчув, що на терасі він не сам…
— Сіта? — спитав. Ніхто не озвався. Карна обережно посунув руку до важкого келиха, що стояв на столику, біля ложа. Звісно, палац охоронявся, але воєвода Дурьйодгани мав забагато ворогів, і хтось із них міг найняти вбивцю.
— Хто тут? — спитав воїн різко і раптом побачив просто перед собою чоловіка в білому одязі жерця.
— Хто ви, о двічінароджений? — спитав Карна вже м'якше, але все ще не розслабляючись. Він пам'ятав історію про те, як Крішна Васудева з Арджуною та Бгімасеною, перебравшись брагманами, прикінчили князя Магадги, Джарасандгу. Цей чоловік, котрий один час був союзником Дурьйодгани, мав неабияку фізичну силу, розум, жорстокість і, ясна річ, надійну охорону. Та все це йому не допомогло, і Карні зовсім не бажалось повторити долю Джарасандги. Правда, князь Магадги не був невразливим, але від Крішни Васудеви можна було очікувати будь-чого, і хто-зна, чи не провідав володар Двараки, що панцир Сур'ї безсилий, скажімо, проти зміїного укусу.
— Мене звати Вікартана, — почувся мелодійний голос з-під білого запинала.
